— Загалом, майстре Кілвін, можна сказати, що це пристрій кінетичного опору з автоматичним зведенням, — я гордо всміхнувся. — Якщо конкретніше, він зупиняє стріли.
Кілвін нахилився до нього, але там не було на що дивитися, крім безликих пластин із темного заліза. Моє творіння було найбільше схоже на великий восьмигранний ліхтар, повністю виготовлений із металу.
— І як ти його називаєш?
Цього у своєму винаході я й не додумав. Мені спала на гадку сотня назв, але жодна чомусь не підходила. «Пастка для стріл» — якось банально. «Друг мандрівника» — прозаїчно. «Бандитська згуба» — якась абсурдна мелодрама. Я нізащо більше не зміг би поглянути в очі Кілвінові, якби спробував так назвати пристрій.
— Із назвою в мене проблеми, — зізнався я. — Але наразі я зву його стрілоловом.
— Гм-м-м, — видихнув Кілвін. — Якщо бути точним, він не ловить стріл.
— Знаю, — з досадою відповів я. — Але вибір був між цим і «дзень».
Кілвін скоса глянув на мене, злегка всміхнувшись очима.
— А здавалося б, учень Елодіна має бути вправнішим іменувачем, ре’ларе Квоуте…
— Майстре Кілвін, Деліварі було просто, — сказав я. — Він просто зробив кращу вісь і дав їй своє ім’я. Я ж не можу просто взяти й назвати цю штуку «Квоут».
Кілвін реготнув.
— А й справді, — він знову повернувся до стрілолова, з цікавістю придивляючись до нього. — Як він працює?
Я всміхнувся й дістав великий згорток паперу, вкритий схемами, складною сиґалдрією, металургічними символами й ретельно виписаними формулами кінетичного перетворення.
— Є дві основні частини, — пояснив я. — Перша — сиґалдрія, що автоматично утворює симпатичний зв’язок із будь-яким тонким шматком металу, що швидко рухається, в радіусі двадцяти футів. Можу вам сказати, що витратив два довгі дні, перш ніж додумався до цього.
Я потицяв у потрібні руни на папері.
— Спершу я гадав, що цього має вистачити самого по собі. Сподівався, що, якщо прив’язати наконечник стріли на підльоті до нерухомого шматка заліза, той поглине кінетичну енергію стріли та знешкодить її.
Кілвін похитав головою.
— Таке вже пробували.
— Я мав би це усвідомити, ще навіть не спробувавши, — сказав я. — У найкращому разі залізо поглинає третину кінетичної енергії стріли, а якщо в людину на дві третини поцілила стріла, їй однаково буде непереливки.
Я показав на іншу схему.
— Насправді мені було потрібне щось здатне протидіяти стрілі. А протидіяти воно мало дуже швидко й дуже сильно. Врешті я скористався пружинною сталлю з пастки на ведмедів. Ясна річ, зміненою.
Я взяв із робочого столу вільний наконечник для стріли й удав, ніби той наближається до стрілолова.
— По-перше, стріла надходить близько й установлює зв’язок. По-друге, кінетична енергія стріли, що надходить, змушує спрацювати спуск; це все одно що пастка, на яку хтось наступив, — я різко клацнув пальцями. — А тоді енергія, збережена у пружині, протидіє стрілі, зупиняючи її чи навіть відштовхуючи назад.
Кілвін тим часом кивав мені.
— Якщо його треба перезавантажувати після кожного використання, то як він зупинив мою другу стрілу?
Я показав на центральну схему.
— Від нього не було б великої користі, якби він зупиняв лиш одну стрілу, — зауважив я. — Чи якби він зупиняв стріли лише з одного боку. Я сконструював його з вісьмома пружинами, встановленими колом. Він має бути здатен спиняти стріли з кількох боків одночасно, — винувато знизав плечима. — Теоретично. Перевірити це я не мав змоги.
Кілвін озирнувся на опудало.
— Обидва мої постріли були з одного боку, — нагадав він. — Як було зупинено другий, якщо ту пружину вже було запущено?
Я взяв стрілолов за кільце, яке вставив угорі, й показав, як він може вільно обертатися.
— Він висить на напрямному кільці, — пояснив я. — Від удару першої стріли воно трохи закрутилося, тож це вирівняло нову пружину. Та й якби цього не сталося, енергія стріли, що надходить, як правило, розвертає його до найближчої незапущеної пружини, подібно до того, як флюгер показує напрям вітру.
Останнього я насправді не планував. Це була щаслива випадковість, але я не бачив причин казати про це Кілвінові.
Я торкнувся червоних цяток, помітних на двох із восьми залізних граней стрілолова.
— Це показує, які пружини було запущено.
Кілвін забрав його в мене й покрутив у руках.
— І як перезапускати пружини?
Я витягнув із-під робочого столу металевий пристрій, звичайну залізяку, до якої був прикріплений довгий важіль. Відтак показав Кілвінові восьмибічний отвір унизу стрілолова. Поставив стрілолов на пристрій і натиснув ногою на важіль, доки не почув різкого «клац». Тоді повернув стрілолов і повторив зроблене.
Кілвін нагнувся, щоб його взяти, й покрутив у величезних руках.
— Важкий, — зауважив він.
— Він мусив бути надійним, — пояснив я. — Арбалетна стріла може пробивати дубову дошку завтовшки два дюйми. А ще мені для зупинки стріли було потрібно, щоб пружина випрямлялася щонайменше з утричі більшою силою.
Кілвін знічев’я потрусив стрілоловом і підніс його до голови збоку. Стрілолов не видавав ані звуку.
