Фела променисто всміхнулася та продемонструвала руку нам усім. Перстень не був гладенький, як я спершу подумав. На ньому була тисяча крихітних пласких граней. Вони огинали одна одну, утворюючи ледь помітний звивистий візерунок, не схожий ні на що з того, що я бачив досі.
Попри халепу з Емброузом, одержимість Архівами й незліченні та безплідні мандрівки до Імрі в гонитві за Денною, мені вдалося здійснити свій задум у Промислі.
Я був би радий мати ще один виток, аби провести ще кілька випробувань і пововтузитися з ним. Але в мене просто закінчився час. Невдовзі мало відбутися вступне жеребкування, і незабаром після того слід було сплатити за навчання. А перш ніж виставити свій витвір на продаж, мені було потрібно дістати схвалення конструкції від Кілвіна.
Тож я постукав у двері Кілвінового кабінету з неабияким острахом.
Майстер-Рукотворець зігнувся над особистим робочим столом і обережно знімав гвинти з бронзового корпусу компресійного насоса. Заговорив, не підводячи погляду:
— Так, ре’ларе Квоуте?
— Я закінчив, майстре Кілвін, — просто сказав я.
Він підвів погляд на мене й закліпав.
— Справді?
— Так, я сподівався домовитися про зустріч, аби продемонструвати це вам.
Кілвін поклав гвинти на тацю й потер руками.
— Для цього я вільний уже зараз.
Я кивнув і повів його людною майстернею, повз Запаси, до окремої робочої кімнати, яку мені сам Кілвін і відвів. Дістав ключ і відімкнув важкі дерев’яні двері.
Робоча кімната була чимала, зі власними вогняним колодязем, ковадлом, витяжкою, дозатором для рідини та різними іншими типовими знаряддями рукотворського ремесла. Робочий стіл я відсунув убік, звільняючи половину кімнати від усього, крім кількох товстих тюків соломи, що стояли попід стіною.
Перед тюками звисало зі стелі незугарне опудало. Я вдягнув його у свою обпалену сорочку та штани з мішковини. Почасти я шкодував, що не провів іще кілька випробувань за час, який пішов на пошиття штанів і напихання опудала соломою. Але я все ж таки передусім мандрівний артист, а вже потім — хто завгодно інший. І тому не зміг проґавити можливість для маленького спектаклю.
Я зачинив за нами двері, поки Кілвін із цікавістю оглядав кімнату. Вирішивши, що моя робота має говорити за себе сама, я дістав арбалет і вручив Кілвінові.
Здоровезний майстер спохмурнів.
— Ре’ларе Квоуте, — вимовив він із відвертим несхваленням у голосі. — Скажи мені, що не змарнував свого труду на вдосконалення такої страшної речі.
— Довіртеся мені, майстре Кілвін, — попросив я, простягнувши йому арбалет.
Він добре придивився до мене, а тоді взяв арбалет і заходився оглядати його із прискіпливою уважністю людини, яка щодня працює зі смертельно небезпечним обладнанням. Помацав туго сплетений шпагат і оглянув вигнуте металеве плече арбалета.
За кілька довгих хвилин Кілвін кивнув, поставив одну ногу в стремено та звів арбалет без помітних зусиль. Я мляво замислився, наскільки Кілвін сильний. Я ж за попередні кілька днів намучився з цією громіздкою штукою до болю в плечах і мозолів на долонях.
Я передав Кілвінові важку стрілу, і він також оглянув її. Я бачив, що він явно дедалі сильніше спантеличується. І знав чому. Арбалет не мав жодних явних модифікацій чи сиґалдрії. Як і стріла.
Кілвін вставив стрілу в арбалет і здійняв брову, поглянувши на мене.
Я широко змахнув рукою, показуючи на опудало, і спробував видатися впевненішим, аніж насправді. Руки вкривалися потом, а в животі знялася зграя голубів. Випробування — це, звісно, добре. Випробування — це важливо. Випробування — це наче репетиція. Тільки насправді має значення лише те, що відбувається при глядачах. Ця істина відома всім артистам.
Кілвін знизав плечима й підняв арбалет. Притиснута до його широкого плеча, зброя здавалася дрібною, і він трохи повагався, обережно прицілюючись із неї. Я з подивом зауважив, як Кілвін спокійно вдихнув на пів сили, а тоді поволі видихнув, натиснувши на спусковий гачок.
Арбалет смикнувся, тенькнув шпагатом, і стріла втратила чіткість.
Пролунало різке металічне «дзень», і стріла зупинилася в повітрі, неначе влучивши в невидиму стіну. Впала й заторохтіла об кам’яну підлогу посередині кімнати, за п’ятнадцять футів від опудала.
Не в змозі стриматись, я розсміявся й переможно підкинув руки в повітря.
Кілвін здійняв брови й поглянув на мене. Я божевільно всміхнувся.
Майстер підібрав стрілу з підлоги й іще раз її оглянув. Тоді знову звів арбалет, прицілився й натиснув на спусковий гачок.
«Дзень». Стріла впала на підлогу вдруге, відкотившись трохи вбік.
Цього разу Кілвін зауважив джерело звуку. Зі стелі у віддаленому кутку кімнати звисав металевий предмет завбільшки з великий ліхтар. Він гойдався вперед-назад і трохи крутився, неначе хтось щойно злегка вдарив по ньому.
Я зняв його з гачка і приніс до робочого столу, за яким чекав майстер Кілвін.
— Що це за штука, ре’ларе Квоуте? — із цікавістю спитав він.
Я поставив її на стіл із важким глухим звуком.
