Страх мудреця полностью

— Також призначаю тобі як покарання двадцять годин роботи в Запасах. Якщо хтось спитає, розкажеш, що накоїв. І поясниш, що в покарання тебе змусили сплатити вартість металів плюс двадцять відсотків. Якщо вже ти ходиш до Запасів, як до лихваря, то з тебе братимуть відсотки як у лихваря.

Тут я скривився.

— Так, майстре Кілвін.

— І останнє, — промовив той і, повернувшись, поклав одну величезну руку на стрілолов. — Ре’ларе Квоуте, як гадаєш, за яку ціну продалася б така річ?

У мене підскочило серце.

— Майстре Кілвін, це означає, що ви схвалюєте її для продажу?

Схожий на ведмедя здоровань-рукотворець кинув на мене спантеличений погляд.

— Звісно, схвалюю, ре’ларе Квоуте. Це дивовижна річ. Вона робить світ кращим. Побачивши таку річ, людина не­одмінно розумітиме, як рукотворство береже людей. І думатиме добре про всіх рукотворців, бо вони створили таку річ.

Він опустив погляд на стрілолов, задумливо насупившись.

— Але, якщо вже її продавати, в нас має бути якась ціна. Що пропонуєш?

Я роздумував над цим питанням шість витків. Насправді я просто сподівався, що стрілолов принесе мені достатньо грошей, щоб оплатити навчання та сплатити відсотки за позикою в Деві. Достатньо, щоб залишитися в Університеті ще один семестр.

— Майстре Кілвін, я чесно не знаю, — відповів я. — А скільки ви заплатили б за те, щоб не дістати в легеню ясеневої стріли завдовжки аж в один ярд?

Він реготнув і відповів:

— Моя легеня доволі цінна. Але пропоную подумати в інших категоріях. Матеріали обійшлися в… — поглянув на схеми. — Приблизно в дев’ять йотів, правильно?

Дивовижно правильно. Я кивнув.

— Скільки годин у тебе пішло на його створення?

— Близько сотні, — відповів я. — Можливо, сто двадцять. Але значна частина цього часу пішла на експерименти та випро­бування. Ще один я, ймовірно, встиг би зробити за п’ятдесят-­шістдесят годин. Якщо зробити форми, то менше.

Кілвін кивнув.

— Пропоную двадцять п’ять талантів. Як тобі, розважливо?

Від цієї суми мені перехопило подих. Навіть після повернення Запасам коштів за матеріали й після того, як майстерня забере свою комісію в сорок відсотків, залишиться вшестеро більше, ніж я заробив би, працюючи над палубними лампами. Майже шалені гроші.

Я вже зібрався завзято погодитись, але тут мені блиснула думка. Хоча це й було боляче, я поволі хитнув головою на знак заперечення.

— Чесно кажучи, майстре Кілвін, я волів би продавати їх дешевше.

Він здійняв брову.

— Тобі платитимуть такі гроші, — запевнив мене Кілвін. — Я бачив, як люди платили більше за дещо менш корисне.

Я знизав плечима й відповів:

— Двадцять п’ять талантів — це великі гроші. Безпека й душевний спокій мають бути доступні не лише тим, хто має грубий гаманець. Гадаю, вісім — це було б більш ніж досить.

Кілвін подивився на мене одну довгу мить, а тоді кивнув.

— Як скажеш. Вісім талантів, — він провів рукою згори по стрілолову — мало не погладив його. — Одначе, позаяк він перший і єдиний на світі, я заплачу тобі за нього двадцять п’ять. Він опиниться в моїй особистій колекції, — Кілвін поглянув на мене, схиливши голову набік. — Льїнсатва?

— Льїн, — вдячно відповів я й відчув, як із моїх пліч щез великий тягар тривоги.

Кілвін усміхнувся й кивнув на стіл.

— А ще хотів би вивчити схеми на дозвіллі. Не проти зробити мені копію?

— За двадцять п’ять талантів, — усміхнувся я, пересунувши папір через стіл, — можете взяти оригінал.

***

Кілвін виписав мені квитанцію й пішов, тримаючи стрілолов, наче дитина — нову улюблену іграшку.

Я поквапився зі своїм папірцем до Запасів. Треба було погасити борг за матеріали, зокрема за золотий дріт і срібні зливки. Але навіть після того, як майстерня забрала свою комісію, в мене залишилося майже одинадцять талантів.

Решту дня я всміхався та свистав, мов дурний. Як то кажуть, важкий гаманець — легке серце.

Я сидів на каміні в закладі Анкера, тримаючи на колінах лютню. В залі було тепло й тихо, багато людей прийшли послухати, як я граю.

Увечері в повалок я регулярно грав у Анкера, і тоді людей завжди було багато. Навіть за найгіршої погоди стільців бракувало, і ті, хто приходив пізно, мусили скупчуватися довкола шинкваса й тулитися до стін. Останнім часом Анкерові доводилося залучати на вечір повалка ще одну дівчину, просто щоб хутко розносити випивку залою.

За стінами шинку зима досі тримала Університет у своїх лапах, зате всередині повітря було тепле й солодке від пахощів пива, хліба й бульйону. За минулі місяці я мало-помалу привчив своїх слухачів бути досить уважними, поки я граю, тож коли я зіграв другий куплет «Вайолет тут», зала при­нишкла.

Того вечора я був у чудовій формі. Слухачі купили мені з пів десятка келихів випивки, а один канцеляр напідпитку, якого спіткав напад щедрості, кинув твердий гріш у мій футляр для лютні. Так він і виблискував там серед тьмяного заліза й міді. Я двічі викликав сльози в Сіммона, а нова служниця Анкера так часто всміхалася й шарілася, дивлячись на мене, що навіть я не міг упустити цей сигнал. Вона мала прекрасні очі.