Страх мудреця полностью

— А що, як стріли не з металевими наконечниками? — запитав він. — Кажуть, розбійники Ві Сембі користуються стрілами з кременю чи обсидіану.

Я опустив погляд на свої руки й зітхнув.

— Ну… — поволі проказав я. — Якщо наконечники не з якогось заліза, то стрілолов не запустився б, навіть якби вони опинилися менш ніж за двадцять футів.

Кілвін невизначено гмикнув і з глухим звуком опустив стрілолов назад, на стіл.

— Але, — жваво промовив я, — на відстані менш ніж п’ятнадцять футів будь-який шматок загостреного каменю чи скла приводив би в дію інші зв’язування, — я потицяв у свою схему. Я пишався нею, бо також додумався надписати інкрустовані шматки обсидіану із сиґалдрією для двічі зміцненого скла. Так вони не розтрощаться під ударом.

Кілвін поглянув на схему, а тоді гордо всміхнувся й розсміявся глибоким грудним сміхом.

— Добре. Добре. А якщо у стріли наконечник зі звичайної чи слонової кістки?

— Рун для кістки не довіряють такому скромному ре’лару, як я, — пояснив я.

— А якби довіряли? — запитав Кілвін.

— Тоді я все одно ними не послуговувався б, — відповів я. — Щоб ніяка дитина, що робить колесо, не запустила стрілолова тонким і дуже рухливим шматком свого черепа.

Кілвін кивнув на знак схвалення.

— Я подумав про коня, що чвалує, — сказав він. — Але так ти показуєш свою мудрість. Показуєш, що маєш обережний розум рукотворця.

Я знову повернувся до схеми й показав.

— При цьому, майстре Кілвін, на відстані десятьох футів циліндричний шматок дерева, що швидко рухається, таки запустить стрілолов, — я зітхнув. — Зв’язок поганенький, але цього досить, щоб зупинити стрілу чи принаймні її відбити.

Кілвін нагнувся, щоб оглянути схему зблизька; його очі кілька довгих хвилин ковзали по щільно обписаній сторінці.

— Усе залізо? — спитав він.

— Радше вже сталь, майстре Кілвін. Я побоювався, що ­залізо може виявитися надто крихким у віддаленій перс­пективі.

— І кожне з оцих вісімнадцяти зв’язувань надписане на кожній із пружин? — запитав він і показав рукою.

Я кивнув.

— Це велика подвійна робота, — сказав Кілвін. Тон у нього був радше товариський, аніж звинувачувальний. — Дехто міг би сказати, що таке — це вже занадто.

— Мене практично не обходить чужа думка, майстре Кілвін, — відповів я. — Лише ваша.

Він гмикнув, а тоді відірвав погляд від паперу й повернувся до мене.

— Я маю чотири запитання.

Я вичікувально кивнув.

— По-перше, нащо це взагалі робити? — спитав він.

— Ніхто й ніколи не має гинути від нападу із засідки на дорозі, — твердо промовив я.

Кілвін зачекав, але я більше нічого не мав сказати на цю тему. За мить він знизав плечима й показав на інший бік кімнати.

— По-друге, звідки в тебе… — трохи наморщив лоба. — Теветбем. Арбалет?

Від цього запитання у мене стиснувся шлунок. Я тішив себе марною надією, що Кілвін, як шалдієць, не знатиме, що тут, у Союзі, таке незаконно. А якщо знає, то просто не питатиме.

— Я… роздобув його, майстре Кілвін, — ухильно промовив я. — Він був потрібен мені, щоб випробувати стрілолов.

— Чому б не скористатися простим мисливським луком? — строго запитав Кілвін. — І таким чином уникнути необхідності в незаконній закупівлі?

— Він був би занадто слабкий, майстре Кілвін. Мені потрібна була впевненість у тому, що моя розробка зупинить будь-яку стрілу, а арбалет метає стріли сильніше, ніж будь-яка інша зброя.

— Модеґанський довгий лук рівний арбалету, — зауважив Кілвін.

— Але орудувати ним мені не до снаги, — відповів я. — І купи­ти модеґанський лук мені аж ніяк не по кишені.

Кілвін тяжко зітхнув.

— Раніше, виготовивши злодійську лампу, ти зробив дещо погане по-хорошому. Таке мені не подобається, — він опус­тив погляд на схеми. — Цього разу ти зробив дещо добре по-поганому. Це вже краще, але не зовсім. Найкраще зробити дещо добре по-доброму. Згода?

Я кивнув.

Він поклав одну величезну руку на арбалет.

— Хтось бачив тебе з цим?

Я хитнув головою.

— Тоді ми скажемо, що він мій, а ти роздобув його під моїм керівництвом. Він опиниться серед обладнання в Запасах, — Кілвін суворо поглянув на мене. — А в майбутньому, якщо тобі знадобиться щось таке, ти приходитимеш до мене.

Це було трохи боляче, позаяк я планував перепродати арбалет Слітові. Та все ж могло бути й гірше. Мені аж ніяк не хотілося проблем із залізним законом.

— По-третє, я геть не бачу на твоїх схемах згадок про золотий дріт чи срібло, — додав Кілвін. — А також не можу уявити, яким чином їх можна застосувати в такому пристрої, як твій. Поясни, чому виписав у Запасах ці матеріали.

Раптом я гостро усвідомив, як мою руку зі внутрішнього боку холодить метал ґрама. Він був інкрустований золотом, але я навряд чи міг розповісти про це Кілвінові.

— Майстре Кілвін, я мав обмаль грошей. І потребував матеріалів, яких не міг дістати в Запасах.

— Як-от арбалета.

Я кивнув.

— А також соломи й пасток на ведмедів.

— Переступ породжує переступ, — несхвально мовив Кіл­він. — Запаси — це не ятка лихваря, і ними не треба користуватися в такий спосіб. Я відкликаю твій дозвіл на дорого­цінні метали.

Я схилив голову, сподіваючись, що видаюся належно присоромленим.