— Шо? А… — Коб неначе опам’ятався. — Так. Бачте, є такі собі два рядки у «Книзі Шляху», і якшо ви можете зачитати їх уголос давньою темською, яку знають тільки священники, то з вами й треба поводитись як зі священником — так каже залізний закон. Тобто суддя Союзу ні хріна вам не зробить. Якшо зачитати ці рядки, виносити рішення у вашій справі мусять церковні суди.
Старий Коб узяв іще шматочок пирога й поволі прожував його, а тоді проковтнув.
— Ці два рядки звуться конопляним віршем, бо той, хто їх знає, може вберегтися від зашморгу. Церковні ж суди не можуть нікого вішати!
— А що то за рядки? — спитав Баст.
— От якби ж то я знав, — скрушно відказав Старий Коб. — Але я темською не балакаю. Квоут і сам її не знав. Але завчив отой вірш заздалегідь. А тоді вдав, ніби його зачитує, і суд Союзу мусив його відпустити.
Квоут знав: у нього два дні, перш ніж тейлінський суддя зможе добратись аж до Амарі. Тож він заходився вивчати темську. Читав книжки та вправлявся цілий день і цілу ніч. І він був такий головатий, шо під кінець своєї науки шпарив по-темськи ліпше за більшість людей, які займалися цим усеньке життя.
А тоді, на другий день перед появою судді, Квоут зробив собі зілля. Воно було з меду й особливого каменя, який можна знайти в мозку змії, та ше з рослинки, яка росте тільки на дні моря. Коли він випив це зілля, воно зробило його голос таким солодким, шо всякий, хто його слухав, не міг не погодитися з жодним його словом.
Тож коли суддя таки нагодився, суд закінчився за п’ятнадцять хвилин, — сказав Коб і захихотів. — Квоут виголосив розкішну промову бездоганною темською, з ним усі погодились, і всі розійшлися по домівках.
— І жив він довго та щасливо, — тихо промовив рудоволосий чоловік за шинквасом.
***
Біля шинкваса було тихо. Надворі повітря було сухе й гаряче, запорошене та пропахле половою. Сонячне світло було жорстке та яскраве, наче золотий зливок.
У «Путь-камені» було напівтемно та прохолодно. Чоловіки щойно без поспіху доїли свій пиріг, а в їхніх кухлях іще лишалося потроху пива. Тож вони посиділи ще трішки, зігнувшись біля шинкваса з винуватим виглядом тих, кому гордість заважає лінуватися по-справжньому.
— Сам я ніколи не полюбляв історій про Квоута, — буденним тоном зізнався шинкар, збираючи тарілки відвідувачів.
Старий Коб відірвав погляд від свого пива.
— Шо, справді?
Шинкар знизав плечима.
— Якщо вже обирати історію з чарами, то хай там буде справжній чаклун. Як-от Таборлін Великий, Серафа чи Хроніст.
Писар у кінці шинкваса не захлинувся й не перелякався. Одначе він таки зупинився на пів секунди, а тоді знов опустив ложку в свою другу миску супу.
Коли шинкар зібрав останні порожні тарілки й розвернувся до кухні, до зали повернулася приємна тиша. Одначе пройти у двері він не встиг, бо заговорив Ґрем.
— Хроніст? — перепитав він. — Ніколи про нього не чув.
Шинкар, здивувавшись, повернувся назад.
— Не чув?
Ґрем хитнув головою.
— Та точно чув, — запевнив шинкар. — Він носить із собою велику книгу, і все, що він у тій книзі записує, збувається, — він вичікувально поглянув на всіх присутніх. Джейк також похитав головою.
Шинкар повернувся до писаря в кінці шинкваса, який досі був зосереджений на своєму харчі.
— А ви про нього чули, я певен, — сказав Коут. — Його звуть Володарем Історій, і якщо він дізнається один із ваших секретів, то може написати про вас у своїй книзі що заманеться, — він поглянув на писаря. — Невже ніколи про нього не чули?
Хроніст опустив погляд і хитнув головою. Макнув хлібну скоринку в суп і з’їв, нічого не сказавши.
Шинкар набув здивованого вигляду.
— А я, як був малий, любив Хроніста більше, ніж Таборліна чи будь-кого іншого. У нього було трохи крові фей, і це зробило його метикуватішим за звичайну людину. Він може бачити на сто миль уперед у хмарний день і чути шепіт крізь товсті дубові двері. Може знайти мишу в лісі безмісячної ночі.
— Я про нього чув, — завзято сказав Баст. — Його меч зветься Стос, а його клинок виготовлено з одного шматка паперу. Він легенький, наче пір’їнка, але такий гострий, що кров у порізі стає видно раніше, ніж відчувається сам поріз.
Шинкар кивнув.
— А якщо Хроніст дізнається ваше ім’я, то може записати його на клинку меча й убити ним вас із відстані в тисячу миль.
— Але записати його він має власною кров’ю, — додав Баст. — А місце на мечі не нескінченне. Він уже записав там сімнадцять імен, тож місця лишилося не так і багато.
— Раніше він належав до двору верховного короля в Модеґу, — сказав Коут. — Але закохався в королівську доньку.
Ґрем і Старий Коб уже закивали. Це було їм знайомо.
Коут продовжив:
— Коли Хроніст попросив її руки, верховний король розсердився. Тому й дав Хроністові завдання, аби той довів, що гідний… — шинкар зробив драматичну паузу. — Хроніст може одружитися з нею, лише якщо знайде щось дорогоцінніше за принцесу й принесе це верховному королю.
Ґрем схвально гмикнув.
— Не завдання, а капець. І шо йому робити? Не можна ж принести шось і сказати: «Ось, це варте більшого, ніж ваша крихітка…»
Шинкар серйозно кивнув.
