Страх мудреця полностью

І все ж я не надто тривожився. У мене був час на підготовку та вільний доступ до Архівів. Ба більше, я вперше, відколи прийшов до Університету, не був жебраком. У мене в гаманці було тринадцять талантів. І навіть після сплати відсотків за позикою Деві мені цілком мало вистачити грошей на оплату навчання.

Найкраще ж було те, що довгі години пошуків на шляху до ґрама навчили мене багато чого про Архіви. Я знав не так багато, як досвідчений канцеляр, але вже був знайомий із багатьма їхніми потаємними куточками й мовчазними таємницями. Тож, навчаючись і готуючись до вступу, я також дозволяв собі читати дещо інше.

***

Я згорнув книжку, над якою сидів. Гарно написану, всеохопну історію атурської церкви. Користі з неї не було жодної, як і від усього іншого.

Коли моя книжка гучно згорнулася, Вілем підвів погляд і запитав:

— Нічого?

— Менш ніж нічого, — сказав я.

Ми готувалися вдвох у одній із читацьких нір на четвертому поверсі, значно меншій за наше звичне місце на третьому. Одна­че, зважаючи на те, як мало часу лишалося до вступу, нам пощастило, що ми взагалі знайшли усамітнене приміщення.

— Може, покинеш це? — запропонував Віл. — Скільки ти вже морочишся з цією юриндою про амірів — два витки?

Я кивнув, не бажаючи зізнаватися, що насправді мій пошук інформації про амірів розпочався задовго до того, як парі привело нас до Маріонетки.

— І що ти вже знайшов?

— Цілі полиці книжок, — відповів я. — Десятки оповідок. Згадки в сотні історичних праць.

Він уважно поглянув на мене.

— І ця купа інформації тебе дратує.

— Ні, — мовив я. — Мене бентежить брак інформації. В жодній із цих книжок немає достовірних відомостей про амірів.

— У жодній? — скептично перепитав Вілем.

— О, про них говорить кожен історик за останні триста років, — сказав я. — Вони розмірковують про те, як аміри вплинули на занепад імперії. Філософи говорять про етичні наслідки їхніх дій, — я вказав на книжки. — Це показує мені, що люди думають про амірів. І нічого не каже про самих амірів.

Вілем насупився на мій стос книжок.

— Не можуть же там бути самі історики й філософи.

— Є й перекази, — промовив я. — Спершу перекази про великі несправедливості, які вони виправили. Згодом з’явля­ються перекази про їхні жахливі діяння. Один амір у Ренірі вбиває нечистого на руку суддю. Інший у Юнпуї придушує селянське повстання. Ще один у Меліті отруює половину тамтешньої шляхти.

— І це не достовірна інформація? — запитав Вілем.

— Це сумнівні історії, — відповів я. — З других чи третіх вуст. Три чверті з них — це просто переказані чутки. Я ніде не можу знайти доказів на їх підтвердження. Чому я не можу знайти жодної згадки про нечистого на руку суддю в церковних документах? Його ім’я має бути зафіксовано в кожній справі, яку він вів. Коли відбулося це селянське повстання й чому я не можу знайти згадку про нього в жодній іншій історичній праці?

— Це було триста років тому, — докірливо сказав Вілем. — Не можна очікувати, що всі ці дрібні деталі збережуться.

— Я очікую, що деякі з дрібних деталей збережуться. Ти ж знаєш, як одержимо тейлінці ведуть записи, — пояснив я. — У нас у двійці-мінус захована судова документація за тисячу років із сотні різних міст. Є цілі зали…

Я зневажливо махнув руками.

— Але гаразд, облишмо дрібні деталі. Є дуже великі запитання, на які я не можу знайти відповіді. Коли було засновано орден амірів? Скільки там було амірів? Хто платив їм і скільки? Звідки бралися ті гроші? Де їх навчали? Як вони стали частиною тейлінської церкви?

— На це відповів Фелтемі Рейс, — зауважив Вілем. — Вони виросли з традиції злиденних суддів.

Я взяв навмання одну книжку й гупнув нею по столу перед ним.

— Знайди мені хоч якийсь доказ на підтримку цієї гіпо­тези. Знайди мені один запис, у якому злиденного суддю підви­щують до аміра. Покажи один запис про те, що якогось аміра залучив до своєї роботи суд. Знайди мені один церковний документ, у якому згадується, що амір судив якусь справу, — я войовничо схрестив руки на грудях. — Уперед, я зачекаю.

Вілем не став зважати на книжку.

— Можливо, амірів було не так багато, як вважають люди. Можливо, їх було всього кілька, а їхня слава некеровано розросталася, — він уважно поглянув на мене. — Ти маєш розуміти, як це відбувається.

— Ні, — сказав я. — Це значуща прогалина. Іноді не знайти нічого означає дещо знайти.

— Ти починаєш говорити як Елодін, — зауважив Вілем.

Я набурмосився на нього, але вирішив не клювати на цю наживку.

— А тепер послухай одну хвильку. Чому про амірів так мало фактичної інформації? Є всього три можливі варіанти.

Я показав три пальці, щоб рахувати.

— Перший: нічого не було записано. Гадаю, це можна спокійно відкинути. Вони були надто важливі, щоб ними так відверто знехтували історики, клерки та церква, що веде документацію, мов одержима, — я загнув палець.

— Другий: дивовижно, але примірники книжок, у яких ця інформація таки міститься, просто не добралися сюди, до Архі­вів. Однак це абсурдно. Навіть помислити неможливо, що за багато років нічого на цю тему не потрапило до найбільшої бібліотеки світу, — я зігнув другий палець.