— Третій, — показав я останнім пальцем. — Хтось прибрав цю інформацію, змінив її чи знищив.
Вілем нахмурився.
— І хто так учинив би?
— А й справді, хто? — сказав я. — Кому знищення інформації про амірів було б найвигідніше? — я завагався й зачекав, поки напруження зростало. — Кому, крім самих амірів?
Я очікував, що Вілем відкине мою ідею, та він цього не зробив.
— Цікава думка, — промовив Вілем. — Але нащо вважати, ніби за цим стоять аміри? Набагато розважливіше думати, що винна сама церква. Вже хто-хто, а тейлінці понад усе захотіли б тихенько стерти звірства амірів.
— Це правда, — визнав я. — Але тут, у Союзі, церква не дуже сильна. А ці книжки надходять з усього світу. Шалдійському історикові ніщо не заважало б написати історію амірів.
— Шалдійському історикові було б нецікаво писати історію єретичного відгалуження язичницької церкви, — зауважив Вілем. — До того ж як нечисленні дискредитовані аміри могли зробити те, чого не могла досягти сама церква?
Я нахилився вперед і сказав:
— На мою думку, аміри набагато старші за тейлінську церкву. За часів Атурської імперії значна частина їхнього публічного контингенту була пов’язана з церквою, та вони були не просто групою мандрівних суддів.
— І що підштовхує тебе до цієї думки? — запитав Віл. Із виразу його обличчя я здогадався, що втрачаю підтримку Вілема, а не набуваю її.
«Стародавній гончарний виріб, — подумав я. — Історія, почута від старого в Тарбієні. Я знаю це завдяки обмовці, яку допустили чандріяни, повбивавши всіх, кого я знав».
Я зітхнув і похитав головою: знав, як божевільно прозвучить правда, якщо я її скажу. Тому я і прочісував Архіви. Мені були потрібні реальні докази на користь своєї гіпотези, такі, щоб не стати посміховиськом.
— Я знайшов копії судових документів із тих часів, коли засудили амірів, — сказав я. — Знаєш, скількох амірів відправили під суд у Тарбієні?
Віл знизав плечима.
Я підняв один палець.
— Одного. Одного аміра на весь Тарбієн. А клерк, який записував події на суді, чітко дав зрозуміти, що людина, яку відправили під суд, — дурник, який не розумів, що відбувається.
Сумнів на обличчі Вілема нікуди не подівся.
— Просто подумай над цим, — заблагав я. — Той мізер, який я знайшов, указує на те, що в імперії до розпуску амірів їх було щонайменше три тисячі. Три тисячі добре підготовлених, важкоозброєних багатих чоловіків і жінок,
— А тоді церква раптом бере й засуджує їх, повністю розпускає їхній орден і конфіскує їхнє майно, — я клацнув пальцями. — І три тисячі смертоносних фанатиків, одержимих правосуддям, просто щезають? Махають на все рукою й вирішують: хай поки що хтось інший дбає про вище благо? Без обурення? Без опору? Без нічого?
Я уважно поглянув на Віла і твердо хитнув головою.
— Ні. Це суперечить людській природі. До того ж я не знайшов жодного запису про притягнення котрогось із амірів до церковного правосуддя. Жодного. Невже думка про те, що вони могли вирішити піти в підпілля, продовжити свою роботу в більш таємничий спосіб, така вже обурлива?
— А якщо це розважливо, — продовжив я, поки він не надумав мене перебити, — хіба не логічно також подумати, що вони могли спробувати залишитися в таємниці, ретельно вичистивши історичні праці за останні триста років?
Запала довга тиша.
Вілем не став відкидати це одразу.
— Цікаве припущення, — поволі проказав він. — Але це підводить мене до ще одного запитання, останнього, — серйозно поглянув на мене. — Ти, бува, не пив?
Я зігнувся на стільці.
— Ні.
Він звівся на ноги.
— Тоді тобі варто почати. Ти забагато сидів з усіма цими книжками. Тобі треба змити пил із мізків.
Тож ми пішли випити, та я все одно не позбувся підозр. Коли мені знову випала нагода, я випробував ідею на Сіммонові. Він прийняв її легше, ніж Вілем. Не можна сказати, ніби він мені повірив, — він просто погодився, що таке можливо. Сказав, що про це слід поговорити з Лорреном.
Я цього не зробив. Майстер-Архівіст із невиразним обличчям досі діяв мені на нерви, і я уникав його по змозі, бо боявся, що можу дати йому привід вигнати себе з Архівів. І мені аж ніяк не хотілося натякати, що його дорогоцінні Архіви останні триста років потихеньку вичищали.
Я побачив, як на протилежному кінці подвір’я підняв руку в привітанні Елкса Дал.
— Квоуте! — тепло всміхнувся він. — Саме той, кого я сподівався побачити! Можна тебе на хвилинку?
— Звісно, — сказав я. Хоча майстер Дал мені подобався, ми небагато контактували поза лекційною залою. — Можна замовити вам випивку чи чогось на обід? Я хотів краще подякувати вам за те, що закинули за мене слівце на суді, але був заклопотаний…
— Як і я, — відповів Дал. — Насправді я вже не один день хотів поговорити з тобою, та час постійно вислизає в мене з рук, — він роззирнувся довкола. — Був би не проти пообідати, але від випивки мені, напевно, слід відмовитися. Менш ніж за годину треба буде наглядати за вступом.
