— Тож Хроніст ходить світом у пошуках давніх скарбів і старих чарів, сподіваючись відшукати те, що можна принести королю.
— Чому би просто не написати про короля в магічній книзі? — запитав Джейк. — Чому б не написати: «А тоді король перестав бути падлом і нарешті дозволив нам побратися»?
— Він не знає жодної таємниці короля, — пояснив шинкар. — А верховний король Модеґу знає трохи чарів і вміє захищати себе. Найважливіше ж — те, що він знає слабкі сторони Хроніста. Знає, що, якщо обманом змусити Хроніста випити чорнила, той муситиме виконати три ваші наступні прохання. А ще важливіше те, що він знає: Хроніст не має над вами влади, якщо ваше ім’я заховане деінде. Ім’я верховного короля записане у книзі зі скла, захованій у скриньці з міді. А та скринька замкнена у великій залізній скрині там, де ніхто не може її торкнутися.
На мить запала тиша: всі замислилися над почутим. Відтак Старий Коб глибокодумно закивав.
— Оце останнє збудило мою пам’ять, — поволі вимовив він. — Здається, я пригадую історійку про те, як цей Хроніст пішов шукати магічний плід. Усякий, хто їв цей плід, раптом дізнавався імена всіх речей і діставав сили як у Таборліна Великого.
Шинкар потер підборіддя й поволі кивнув.
— Здається, я теж її чув, — мовив він. — Але це було давно, і я не можу сказати, що пам’ятаю всі деталі…
— Та ну, — промовив Старий Коб, допивши пиво й перекинувши свій кухоль, — такого соромитися не тре, Коуте. Хтось уміє пам’ятати добре, а хтось — нє. Ти гарно готуєш пироги, зате ми всі знаємо, хто тут справжній оповідач.
Старий Коб незграбно зліз із табурета й жестом показав на Ґрема та Джейка.
— Ну, ходімо, разом можна буде дійти аж до Байрів. Я розповім вам про це все. Отже, цей Хроніст — він високий і блідий, ше й худий, мов жердина, із чорнильно-чорним волоссям…
Двері «Путь-каменя» гучно зачинилися.
— На Бога, що це було? — поцікавився Хроніст.
Квоут скоса поглянув на нього. Всміхнувся — легко, але помітно.
— І як воно, — запитав, — знати, що є люди, які розповідають про вас історії?
— Та не розповідають про мене історій! — відповів Хроніст. — Це просто якісь нісенітниці.
— Не нісенітниці, — заперечив Квоут із дещо ображеним виглядом. — Може, це й неправда, та це не означає, що це нісенітниці, — він поглянув на Баста. — Паперовий меч мені сподобався.
Баст радісно всміхнувся.
— Завдання від короля було гарним ходом, Реші. Одначе щодо крові фейрі я не впевнений.
— Кров демонів — це було б занадто лиховісно, — пояснив Квоут. — А йому була потрібна родзинка.
— Принаймні я не муситиму слухати про це від нього, — понуро мовив Хроніст і тицьнув ложкою у шматок картоплі.
Квоут підвів погляд, а тоді похмуро реготнув.
— Ви не розумієте, так? Така свіжа історія в день збору врожаю? Та вони накинуться на неї, мов дитина на нову іграшку. Старий Коб розкаже про Хроніста десятку людей, поки вони збиратимуть сіно й питимуть воду в затінку. Сьогодні ввечері, на поминках за Шепом, про Володаря Історій почують люди з десяти містечок. Історія пошириться, наче пожежа в полі.
Хроніст по черзі поглянув на кожного з них. Його лице здавалося дещо наляканим.
— Чому?
— Це подарунок, — сказав Квоут.
— Думаєте, я цього хочу? — вражено запитав Хроніст. — Слави?
— Не слави, — похмуро відповів Квоут. — Кругозору. Ви ходите й порпаєтеся в чужих життях. Наслухаєте чутки та йдете розкопувати болючу правду, що ховається за прекрасною брехнею. Ви вважаєте, що маєте на таке право. Але ви його не маєте, — він суворо поглянув на писаря. — Коли хтось розповідає вам часточку свого життя, то підносить вам дарунок, а не віддає належне.
Квоут обтер руки об чисту лляну ганчірку.
— Я віддаю вам свою історію, не порушивши в ній жодної брудної істини. Всі мої помилки й дурощі викладено на світ Божий як є. Якщо я вирішу змовчати про якусь дрібницю, бо вона мене знуджує, то я цілком у своєму праві. Мене не змусить передумати оповідь якогось фермера. Я не ідіот.
Хроніст опустив погляд на свій суп.
— Якось грубувато вийшло, авжеж?
— Так, — погодився Квоут.
Хроніст підвів погляд, зітхнувши, й легко, зніяковіло всміхнувся.
— Що ж… Мені не можна ставити на карб, що я спробував.
— Насправді я можу, — зауважив Квоут. — Але вважаю, що свою думку висловив. І, якщо вже на те пішло, перепрошую за біль, якого це могло вам завдати, — він показав на двері й фермерів, що пішли. — Можливо, я відреагував аж надто бурхливо. Ніколи не реагував на маніпуляції добре.
Квоут вийшов із-за шинкваса й попрямував до столу біля каміна.
— Ворушіться, обидва. Сам процес був нудний. Однак він мав важливі наслідки.
Я пройшов вступне жеребкування, і мені поталанило витягнути пізній час. Додатковий час мене тішив, адже через суд я мав небагато можливостей підготуватися до іспитів.
