Тут я підвів погляд, поволі жуючи рибу, якою напхав рота. Вираз мого обличчя завдяки зусиллю волі залишився стриманим.
Елкса Дал вигнув брову, неначе сподіваючись побачити, чи є мені щось сказати.
Я не сказав нічого, і він продовжив:
— Був собі вчений арканіст. Він знав усе про симпатію, сиґалдрію та алхімію. В голові у нього міцно вкорінилися десять дюжин імен, він розмовляв вісьмома мовами й мав зразкові навички каліграфії. Правду кажучи, майстром він не став лиш через те, що опинився не там не в той час і не дуже добре вмів спілкуватися.
Дал ковтнув трохи вина.
— Отож цей хлопака якийсь час ганявся за вітром, надіючись відшукати долі в широкому світі. І дорогою до Тінуе дістався озера, яке треба було перетнути.
Дал широко всміхнувся.
— На щастя, там був човняр-едема, який запропонував перевезти його на той бік. Арканіст, який збагнув, що шлях займе кілька годин, спробував зав’язати розмову.
«Що ви думаєте, — спитав він човняра, — про теорію Теккама, буцімто енергія — це початкова речовина, а не властивість матерії?»
Човняр відповів, що взагалі ніколи про неї не замислювався. І навіть не збирається.
«Ви ж, певно, стикалися з “Богоявленням” Теккама, коли здобували освіту?» — запитав арканіст.
«Мосьпане, я нігди не мав того, шо можна назвати освітою, — відповів човняр. — І не впізнав би сього вашого Теккама, якби він прийшов продавати голки моїй жінці».
Арканіст, зацікавившись, поставив кілька запитань, і едема визнав, що не знає, хто такий Фелтемі Рейс і як працює гвинтокрут. Арканіст продовжував цілу годину — спершу з цікавості, потім із сумом. Остання крапля надійшла тоді, коли він довідався, що човняр узагалі не вміє ні читати, ні писати.
«От справді, пане, — сказав шокований арканіст. — Кожна людина мусить удосконалюватися. Людина без благ освіти — це майже тварина».
Дал усміхнувся.
— Що ж, як ти можеш здогадатися, після цього розмова просунулася не надто далеко. Наступну годину вони пливли в напруженому мовчанні, та щойно на обрії показався віддалений берег, здійнялася буря. Об маленький човник забили хвилі — так, що його дошки зарипіли й застогнали.
Едема добре придивився до хмар і сказав: «П’ять хвилин — і геть паршиво буде, а доки розвидниться, стане ше троха гірше. Сей мій човник до кінця не доживе. Доведеться нам плисти до кінця самим». І тут поромник знімає сорочку й починає зав’язувати її на талії.
«Але ж я не вмію плавати!» — каже арканіст.
Дал допив вино, перевернув келих догори дриґом і твердо поставив його на столик. На мить запала вичікувальна тиша. Він дивився на мене, а його лице виражало щось віддалено схоже на самовдоволеність.
— Непогана історія, — визнав я. — Тільки акцент у ру був трохи утрируваний.
Дал зігнувся в поясі, швидко і глузливо вклонившись.
— Візьму це до уваги, — промовив він, а тоді підняв палець і змовницьки поглянув на мене. — Моя історія має не лише захоплювати й розважати: в ній також криється зернятко правди, а знайти його може лише найрозумніший студент, — його обличчя набуло таємничого виразу. — Знаєш, уся правда на світі міститься в історіях.
***
Того ж вечора я розповів про цю зустріч друзям за картами в «У Анкера».
— Він натякає тобі, бовдуре, — роздратовано сказав Манет. Карти весь вечір були проти нас, і ми відстали на п’ять рук. — Ти просто не бажаєш почути його натяк.
— Він натякає, що мені слід на семестр покинути вивчення симпатії? — запитав я.
— Ні, — різко промовив Манет. — Він каже тобі те, що я вже казав тобі двічі. Якщо ти підеш вступати цього семестру, то ти король ідіотів.
— Що? — перепитав я. — Чому?
Манет із цілковитим спокоєм поклав карти на стіл.
— Квоуте. Ти розумний хлопець, але тобі страшенно важко слухати те, чого ти не хочеш чути, — він поглянув ліворуч, а тоді праворуч, на Вілема й Сіммона. — Може, ви спробуєте йому сказати?
— Відпочинь один семестр, — озвався Вілем, не відриваючи погляду від карт. А тоді додав: — Бовдуре.
— Тобі справді це треба, — серйозно промовив Сім. — Про суд досі всі говорять. Та всі тільки про нього й говорять…
— Суд? — я розсміявся. — Він був більш як виток тому. Зараз говорять про те, як мене визнали цілковито невинуватим. Виправдали перед залізним законом і самим милосердним Тейлу.
Манет гучно пирхнув і опустив карти.
— Було би краще, якби ти був винен, але по-тихому, ніж був невинуватий, але так голосно, — він поглянув на мене. — Знаєш, коли востаннє арканістові висували звинувачення у зв’язкуванні?
— Ні, — визнав я.
— І я не знаю, — заявив він. — Отже, це було дуже, дуже давно. Ти невинуватий. Ти великий молодець. Але суд став великою блискучою чорною плямою на репутації Університету. Він нагадав людям, що, хоча
— І деякі студенти також не надто задоволені, — похмуро докинув Віл.
— Не я винен у тому, що відбувся суд! — обурився я, а тоді трохи відступив. — Ну, не зовсім. Роздмухав це Емброуз. Увесь цей час він стояв за лаштунками й посміювався в рукав.
