— Так, так, — нетерпляче махнув він рукою. — Тобі це лестить. Опусти все це, — він серйозно нахилився вперед. — Ти підеш на це? Чи дозволить твоя наука, — зневажливо махнув рукою на захід, у бік Університету, — відлучитися десь на сезон?
Я прокашлявся.
— Насправді я саме думав, чи не податися тимчасово зі своєю наукою деінде.
Граф широко всміхнувся й ударив по бильцю.
— Добре! — засміявся він. — Я гадав, що тебе доведеться видирати з твого дорогоцінного Університету, наче гріш із кулака мертвого шима! Ти усвідомлюєш, що це — чудова можливість. Такі, правду кажучи, трапляються раз у житті, — Треп хитро підморгнув мені. — До того ж такому молодикові, як ти, важко було б відшукати кращого покровителя, ніж чоловік, багатший за вінтського короля.
— У цьому є певна частка правди, — визнав я вголос. А про себе подумав: «Чи можна сподіватися на кращу допомогу в пошуку амірів?»
— У цьому є
Я знизав плечима.
— Завтра?
Треп здійняв брову.
— Ти недовго чекаєш, коли курява вляжеться, так?
— Він сказав, що поспішає, а як на мене, краще прибути зарано, ніж запізно.
— Це правда. Правда, — він витягнув із кишені срібний механічний годинник, поглянув на нього, а тоді клацнув, закриваючи його, й зітхнув. — Доведеться сьогодні поспати менше — начеркати для тебе рекомендаційного листа.
Я позирнув на вікно й зауважив:
— Ще навіть не стемніло. Скільки часу це, на вашу думку, займе?
— Тихо! — сердито промовив Треп. — Я пишу повільно, особливо тоді, коли шлю листа такій важливій людині, як мейр. До того ж я мушу описати тебе, а це вже завдання не з простих.
— Тоді дозвольте вам допомогти, — сказав я. — Не спати через мене безглуздо, — всміхнувся. — До того ж, уже в чому-чому я обізнаний добре, так це у власних позитивних рисах.
***
Наступного дня я квапливо попрощався з усіма, кого знав в Університеті. Мені щиро потиснули руки Вілем і Сіммон, а також весело помахала ручкою Арі.
Кілвін буркнув, не відриваючись від свого гравірування, і сказав мені записувати у від’їзді будь-які ідеї вічної лампи, які спадуть на думку. Арвіл уважно, проникливо поглянув на мене крізь окуляри й пообіцяв, що після повернення для мене знайдеться місце в Медиці.
Елкса Дал після стриманих відповідей інших майстрів діяв освіжаюче. Він засміявся й визнав, що трохи заздрить моїй свободі. Порадив мені сповна користатися будь-якою запаморочливою можливістю, яка трапиться на моєму шляху. Якщо тисячі миль буде замало, щоби зберегти мої витівки в таємниці, сказав він, то цього вже не зробить ніщо.
Знайти Елодіна мені не пощастило, і я вирішив підсунути під двері його кабінету записку. Хоча він, судячи з усього, ніколи не послуговувався цим приміщенням, тож відшукати її міг і багато місяців по тому.
Я купив нову дорожню торбу й кілька інших речей, без яких ніколи не має ходити симпатик: віск, нитку та дріт, гачкову голку та кишку. Мій одяг було легко спакувати, бо його в мене було небагато.
Навантаживши свою торбу, я поволі усвідомив, що не можу взяти із собою все. Це було своєрідним шоком. Стільки років я мав змогу носити із собою все, що мав, зазвичай тримаючи одну руку вільною.
Але після переїзду до цієї маленької кімнатки на горищі я почав збирати різні речі й незавершені роботи. Тепер у мене була така розкіш, як дві ковдри. Були аркуші з нотатками, круглий шматок наполовину надписаної бляхи із Промислу, зламаний механічний годинник, який я розібрав на частини, щоб побачити, чи зможу зібрати його знову.
Я завершив навантажувати свою дорожню торбу, а тоді спакував усе інше у скриню, що стояла в ногах мого ліжка. Кілька потертих інструментів, уламок шиферу для шифрування, маленька дерев’яна скринька з нечисленними дрібними скарбами, які подарувала мені Арі…
А тоді я спустився й запитав Анкера, чи не проти він притримати мої речі в підвалі до мого повернення. Він дещо винувато зізнався, що, перш ніж я почав там спати, крихітна кімнатка зі скісною стелею роками лишалася порожня, а послуговувалися нею лише для зберігання речей. Він був готовий не здавати її нікому, якщо я пообіцяю після повернення продовжити нинішню домовленість «кімната за музику». Я радо погодився й, закинувши футляр для лютні на плече, попрямував за двері.
***
Я не надто здивувався, знайшовши Елодіна на Кам’яному мості. Останнім часом мене не дивувало майже ніщо в Майстрові-Іменувачу. Він сидів на високому, по пояс, кам’яному краю мосту, й гойдав оголеними ногами над річкою, що текла за сто футів унизу.
— Привіт, Квоуте! — сказав він, не відриваючи погляду від бистрої води.
— Вітаю, майстре Елодін, — відказав я. — Боюсь, я покину Університет на семестр або два.
— Що, справді боїшся? — я помітив у його тихому звучному голосі натяк на веселість.
Лише за мить до мене дійшло, що він має на увазі.
— Це просто фігура мовлення.
— Фігури нашого мовлення — це наче картинки з іменами. Невизначеними, слабкими іменами, та все ж таки іменами. Зважай на них, — він підвів погляд на мене. — Посидь хвильку зі мною.
