Я вже почав виправдовуватись, але відтак завагався. Він же, як-не-як, мене підтримав. Я поставив свою лютню й дорожню торбу на плаский камінь мосту. На хлопчачому обличчі Елодіна розтягнулася любляча усмішка, і він ляснув рукою по кам’яному парапету поряд із собою лицьовим боком долоні, щоб підказати мені, де сідати.
Я не без тривоги зазирнув за край.
— Я радше пас, майстре Елодін.
Він докірливо поглянув на мене.
— Обачність личить арканістові. Впевненість личить іменувачеві. Страх не личить ані тому, ані тому. І тобі не личить, — він знову ляснув по каменю, цього разу вже впевненіше.
Я обережно вибрався на парапет і звісив ноги через край. Краєвид був дивовижний, наснажливий.
— Ти бачиш вітер?
Я спробував. Якусь мить здавалося, ніби… Ні. Нічого. Я похитав головою.
Елодін безжурно знизав плечима, хоч я й відчув у ньому дрібку розчарування.
— Це гарне місце для іменувача. Скажи мені чому.
Я роззирнувся.
— Широкий вітер, сильні води, давній камінь.
— Гарна відповідь, — у його голосі я почув справжнє задоволення. — Але є ще одна причина. Камінь, вода й вітер є й деінде. Чим це місце відрізняється?
Я замислився на мить, роззирнувся, похитав головою.
— Не знаю.
— Ще одна добра відповідь. Запам’ятай її.
Я зачекав, коли він продовжить. Він не продовжив, і я запитав:
— А чому це місце добре?
Елодін довго дивився на воду, а тоді нарешті відповів, сказавши:
— Це — край. Це високе місце, звідки можна впасти. Із країв усе краще видно. Небезпека збуджує сонний розум. Дещо від цього стає ясним. Бачити речі необхідно іменувачеві.
— А як щодо падіння? — запитав я.
— Якщо ти падаєш, то падаєш, — стенув плечима Елодін. — Іноді падіння теж дечого навчає. Вві сні люди часто падають, перш ніж прокинутися.
Якийсь час ми задумливо мовчали. Я заплющив очі та спробував наслухати ім’я вітру. Почув воду внизу, відчув камінь мосту під долонями. Нічого.
— Знаєш, як раніше казали, коли якийсь студент покидав Університет на семестр? — запитав Елодін.
Я хитнув головою.
— Казали, що він ганяється за вітром, — реготнув він.
— Я чув цей вислів.
— Справді? І яким здавалося його значення?
Я трохи повагався, добираючи слова.
— Щось із несерйозним відтінком. Неначе студенти бігають туди-сюди без гарної мети.
Елодін кивнув.
— Більшість студентів ідуть із несерйозних причин або в гонитві за чимось несерйозним, — він нахилився вперед, дивлячись просто вниз, на річку. — Але таке значення він мав не завжди.
— Не завжди?
— Не завжди, — він знову випростався. — Колись давно, ще як усі студенти прагнули бути іменувачами, все було інакше, — облизав палець і підніс його до вітру. — Найбільше майбутніх іменувачів заохочували знайти саме ім’я вітру. Коли вони знаходили це ім’я, у них збуджувався сонний розум і знаходити інші імена ставало легше.
Але деяким студентам було важко знайти ім’я вітру. Тут було замало країв, замало ризику. Тож вони йшли геть, до диких, неосвічених земель. Шукали кращої долі, переживали пригоди, полювали на таємниці та скарби… — Елодін поглянув на мене. — Але насправді вони шукали ім’я вітру.
Наша розмова зупинилася: хтось зайшов на міст. То був чоловік із темним волоссям і худим обличчям. Він подивився на нас краєчком ока, не повертаючи голови; поки він ішов позаду нас, я постарався не думати про те, як легко йому буде зіштовхнути мене з мосту.
А тоді він нас проминув. Елодін стомлено зітхнув і продовжив:
— Часи змінилися. Тепер країв навіть менше, ніж було раніше. Світ не такий дикий. Чарів менше, таємниць більше, а ім’я вітру знає всього кілька людей.
— Ви знаєте його, так? — запитав я.
Елодін кивнув.
— Воно змінюється залежно від місця, та я вмію слухати його мінливу форму, — він засміявся і плеснув мене по плечу. — Тобі треба йти. Поганятися за вітром. Не бійся окремих ризиків, — усміхнувся. — У помірних дозах.
Я розвернув ноги, зіскочив зі щільної стіни та знову завдав на плече лютню й дорожню торбу. Але щойно я подався до Імрі, мене зупинив Елодінів голос:
— Квоуте.
Я повернувся й побачив, як Елодін нахиляється вперед, через бік мосту. Він усміхнувся, наче школярик.
— Плюнь, щоб щастило.
***
Деві відчинила мені двері та вражено вирячила очі.
— Боже праведний, — вимовила вона й театрально притиснула до грудей папірець. Я впізнав у ньому одну із записок, які зоставив у неї під дверима. — Це ж мій таємний шанувальник!
— Я намагався погасити позику, — сказав я. — Приходив чотири рази.
— Прогулянка сюди тобі на користь, — мовила вона веселим тоном без крихти співчуття й жестом покликала мене всередину, а тоді замкнула за мною двері на засув. У кімнаті пахло…
Я понюхав і запитав:
— Що це?
Її лице стало сумним.
— Мала бути груша.
Я поклав футляр із лютнею й дорожню торбу та сів за письмовий стіл Деві. Хай як я старався втриматися, погляд сам собою потягнувся до обвугленого чорного кільця.
Деві трусонула солом’яним волоссям і зазирнула мені в очі.
— Не хочеш повторного двобою? — запитала вона, вигнувши вуста. — Я все одно можу помірятися з тобою силами, хоч із ґрамом, хоч без. Можу помірятися з тобою силами навіть глибоко вві сні.
