Маршрут у мене був простий. Униз річкою до Тарбієна, перетнути Розширний пролив, спуститись узбережжям до Юнпуя, а тоді піднятися річкою Арранд. Шлях вийшов більш кружним за суходільний, але у віддаленій перспективі він був кращий. Навіть якби я придбав дозвільний лист та змінював коней за кожної нагоди, суходолом я все одно дістався б Северена майже за три витки. І більшу частину цього часу провів би на півдні Атуру та в Малих королівствах. У цій частині світу безпечних доріг очікують лише священники й дурні.
Водний маршрут додавав до відстані кількасот миль, однак кораблям у морі не треба зважати на виверти доріг. І хоча добрий кінь може бути швидшим за корабель, не можна день і ніч їхати конем, не спиняючись задля відпочинку. На водний шлях піде з десяток днів залежно від погоди.
Також я був радий вирушити морем через цікавість. Я ще ніколи не бував на водоймі, більшій за річку. По-справжньому мене тривожило лиш одне: що в товаристві самих лише хвиль, вітру й моряків може стати нудно.
***
Під час мандрівки виникло кілька неприємних складнощів.
Коротко кажучи, мене спіткали буря, напад піратів, зрада й кораблетроща — щоправда, не в цьому порядку. Також зайве й казати, що я багато дечого зробив, часом героїчного, часом дурнуватого, часом розумного й відважного.
Упродовж мандрівки мене грабували, топили й залишали без гроша на вулицях Юнпуя. Щоб вижити, я жебрав, випрохуючи крихти, вкрав у одного чоловіка взуття й декламував поезію. Останнє має краще за все інше показувати критичність мого становища.
Одначе, зважаючи на те що ці події мало стосуються суті оповіді, я мушу обійти їх увагою заради більш важливих речей. Простіше кажучи, я дістався Северена за шістнадцять днів. Трохи пізніше, ніж я планував, зате під час подорожі мені ніколи не бувало нудно.
Я прокульгав у ворота Северена обірваний, без гроша й голодний.
Голод мені добре знайомий. Я знаю, що він може утворювати в людині безліч різних порожнин. Конкретно цей голод не був жахливим. За день до того я з’їв два яблука і трохи солоної свинини, тож цей голод був просто болючим. Це не був поганий голод, від якого людина слабшає та тремтить. Від цього я був убезпечений іще годин на вісім, не менше.
За останні два витки все, що я мав, було втрачено, знищено, вкрадено чи покинуто. Єдиним винятком була моя лютня. Чудесний футляр Денни під час моєї мандрівки окупився вдесятеро. Він не лише одного разу врятував життя мені, а й захищав мою лютню, рекомендаційний лист від Трепа й безцінний малюнок чандріян за авторством Ніни.
Ви, можливо, помітили, що я не згадую в переліку своїх пожитків одягу. На те є дві добрі причини. Перша: те зачухане ганчір’я, що було на мені, насправді не можна назвати одягом, не перекрутивши істину, наче білизну після прання. По-друге, я вкрав його, тож якось неправильно називати його моїм.
Найбільше ж дратувала втрата Фелиного плаща. Я був змушений порвати його й пустити на пов’язки в Юнпуї. Майже так само кепсько було те, що ґрам, який тяжко мені дістався, тепер лежав десь під глибокими, холодними, темними водами Сентського моря.
***
Місто Северен було розділене високою білою кручею на дві нерівні частини. Основна частина міського життя відбувалася в більшій частині міста, розташованій біля підніжжя цієї кручі, що мала влучну назву Прямовис.
На Прямовисі стояла значно менша частина міста. Вона здебільшого складалася з маєтків і особняків, що належали аристократії й багатим купцям. Також там була відповідна кількість кравецьких ательє, платних стаєнь, театрів і борделів, необхідних для забезпечення потреб вищого класу.
Прямовисна круча з білого каменю мала такий вигляд, ніби її виставили до небес, щоби шляхті краще було видно сільську місцевість. Витягуючись на північний схід і південь, вона знижувалася і ставала менш показною, зате там, де вона розсікала Северен, вона була двісті футів заввишки та здавалася крутою, наче садовий мур.
У центрі міста із Прямовису стирчав широкий кам’яний півострів. На цьому скельному виступі вмостився маєток мейра Алверона. Його бліді кам’яні стіни було видно з будь-якої точки міста внизу. Ефект був приголомшливий, неначе родове гніздо мейра дивилося на вас згори вниз.
Побачивши його без монетки в кишені й без пристойного одягу, я відчув неабиякий острах. Я планував одразу віднести Трепового листа мейрові, попри свій розхристаний вигляд, але, поглянувши на високі кам’яні стіни, усвідомив, що мене, певно, не пустять у двері. Я був схожий на задрипаного жебрака.
Ресурсів у мене було мало, а вибору — ще менше. За винятком Емброуза, що перебував у батьковому баронстві за кілька миль на південь, я не знав жодної душі в усенькому Вінтасі.
