— Кепська аналогія, — зауважив Віл. — Це музичний двір, а Квоут — один із панів. Ми заходимо сюди як його люди. Тому й терпимо так довго його надокучливе товариство.
— Цілий йот за те, щоби просто зайти? — перепитав Манет.
Я кивнув.
Манет невизначено гмикнув, роззирнувшись довкола і глипаючи на гарно вбрану шляхту, що снувала балконом угорі.
— Ну, що ж… — мовив він. — Мабуть, я сьогодні таки дещо дізнався.
***
«Еоліян» лише починав заповнюватися, тож ми коротали час за грою в кутики. То була просто дружня гра, по драбу за руку, вдвічі більше за знецінення, та з моїми злиднями будь-які ставки були високими. На щастя, Манет грав із точністю пружинного годинника: жодних недоречних трюків, жодних імпульсивних ставок, жодних інтуїтивних дій.
Першим замовив на всіх випивки Сіммон, другим — Манет. Коли в «Еоліяні» пригасло світло, ми з Манетом уже опинилися на десять рук попереду, значною мірою завдяки Сіммоновій схильності завзято перевищувати ставки. Я з похмурим задоволенням поклав у кишеню єдиний мідний йот. «Один талант і чотири йоти».
На сцену вийшов немолодий чоловік. Після короткої презентації від Станчіона він до болю гарно зіграв на мандоліні «Надвечірок Тетна». Пальці в нього були легкі, швидкі й упевнено торкалися струн. Зате голос…
Більшість речей із віком починають підводити. У нас ціпеніють руки та спини. Гаснуть очі. Шкіра грубішає, а краса меркне. Єдиний виняток — голос. За належної турботи голос лише стає милішим від віку й постійного застосування. Голос чоловіка був наче солодке медове вино. Він закінчив пісню під щирі оплески, а за мить ізнову спалахнуло світло і в залі вибухнули розмови.
— Між виступами є перерви, — пояснив я Манетові. — Тоді можна поговорити, походити, взяти випивки. Якщо ж ти говоритимеш під час чийогось виступу, то навіть сам Тейлу та всі його ангели не зможуть тебе уберегти.
Манет пирхнув.
— Не бійся, що я тебе осоромлю. Я не зовсім варвар.
— Просто попереджаю, — відповів я. — Ти даєш мені знати, що небезпечного є в Рукотворні. Я даю тобі знати, що небезпечного тут.
— Лютня в нього була не така, як у тебе, — сказав Вілем. — Звучала не так, як твоя. Ще й менша.
Я притлумив сильне бажання всміхнутись і вирішив не робити із цього проблеми. Пояснив:
— Така лютня називається мандоліною.
— Ти ж гратимеш, так? — запитав Сіммон і завовтузився на місці, як нетерплячий цуцик. — Треба зіграти ту пісню про Емброуза, яку ти написав.
Він трохи помугикав, а тоді заспівав:
Мул може навчатись, підкорити будь-кого.
Мул — не те що наш Роуз: він осел лиш частково!
Манет реготнув у кухоль. Вілем теж усміхнувся, хоч і робив це рідко.
— Ні, — твердо сказав я. — Досить із мене Емброуза. Як на мене, між нами все скінчено.
— Ну звісно, — незворушним тоном відповів Віл.
— Я серйозно, — запевнив я. — Це не дасть ніякого зиску. Ця суперечка не дає нічого — тільки дратує майстрів.
— «Дратує» — це ще вельми м’яко сказано, — сухо промовив Манет. — Сам я висловився б дещо інакше.
— У тебе боржок перед ним, — заявив Сім. Його очі виблискували гнівом. — Та й тебе не звинуватять у поведінці, не гідній члена Аркануму, просто за те, що ти заспівав пісню.
— Ні, — кинув Манет. — Йому просто піднімуть плату за навчання.
— Що? — здивувався Сіммон. — Це неможливо. Розмір плати за навчання визначається за результатами вступної співбесіди.
Манет пирхнув, і цей звук лунко відбився від його кухля, поки він робив новий ковток.
— Співбесіда — це лише частина гри. Якщо це тобі по кишені, з тебе витискають трохи грошенят. Те саме, якщо ти їм дошкуляєш, — він серйозно придивився до мене. — Цього разу тобі дістанеться з обох боків. Скільки разів за останній семестр тебе підіймали на роги?
— Двічі, — зізнався я. — Але другого разу я насправді був невинуватий.
— Ну звісно, — Манет відверто поглянув на мене. — І тому тебе зв’язали й відшмагали до крові, так? Бо ти був невинуватий?
Я ніяково посунувся на стільці, відчуваючи, як тягнуться не до кінця загоєні шрами вздовж спини.
— Здебільшого невинуватий, — виправився я.
Манет відмахнувся.
— Проблема не у провині. Дерево не влаштовує грози, але всякий дурень знає, куди б’є блискавка.
Вілем серйозно кивнув.
— У нас удома кажуть: найдовший цвях забивають першим, — Віл насупився. — Сіаруською це звучить краще.
Сім набув стурбованого вигляду.
— Але вступна співбесіда все одно великою мірою визначає плату за навчання. Хіба ні? — з його тону я здогадався, що Сім навіть не припускав, що у гру можуть вступати особисті образи чи політичні проблеми.
— Як правило, так, — визнав Манет. — Але майстри самі обирають запитання, і кожен із них має змогу висловитися, — він заходився рахувати на пальцях. — Гемм не надто тебе любить, а ображатися може капітально. Ти швидко накликав на себе невдоволення Лоррена й не зумів виправитися. Ти збитошник. А наприкінці минулого семестру пропустив майже цілий виток занять. Без попередження й без пояснень опісля, — він багатозначно поглянув на мене.
Я опустив погляд на стіл, гостро усвідомлюючи, що кілька із пропущених занять мав відбути в Рукотворні як Манетів учень.
