Марі продовжувала грати своє рондо. Його повільний приємний темп поступово прискорювався, і врешті музика стала жвавою. Замислитися про танець під таку мелодію можна, лише маючи винятково легкі ноги або будучи винятково п’яним.
Марі прискорювала темп так, що врешті про танці під її музику стало неможливо й мріяти. Тепер музика аж ніяк не йшла клусом. Вона мчала швидко, наче пара дітей, що біжать наввипередки. Я чудувався тому, як чисто й чітко рухаються її пальці, попри несамовитий темп.
Швидше. Шпарко, наче олень, за яким женеться дикий пес. Я занервувався, бо знав: рано чи пізно вона послизнеться, помилиться чи пропустить ноту. Одначе Марі не знати як продовжувала. Кожна нота звучала ідеально — різко, сильно, солодко. Її прудкі пальці високо вигиналися над струнами. Зап’ясток руки, якою вона тримала смичок, був розслаблений і млявий, попри шалену швидкість.
Іще швидше. Обличчя в Марі напружилося. Рука зі смичком утратила чіткість. Іще швидше. Вона напружилася вся, міцно вперла довгі ноги у сцену, щільно притиснула скрипку до щелепи. Кожна нота звучала різко, наче пташиний спів на світанку. Іще швидше.
Вона стрімголов закінчила й раптово, театрально вклонилася, не припустившись жодної помилки. Я обливався потом, мов загнаний кінь, моє серце калатало.
Я був не один такий. У Віла із Сімом на чолах виблискував піт.
А Манет так учепився у край столика, що аж кісточки пальців побіліли.
— Тейлу милосердний, — ледве вимовив він. — І таку музику тут грають щовечора?
Я всміхнувся йому й відповів:
— Ще рано. Ти не чув, як граю я.
***
Вілем замовив випивку на всіх наступним, і наша розмова перейшла до безглуздих пліток Університету. Манет був там довше за половину майстрів, тому знав більше скандальних історій, аніж усі ми разом узяті.
Лютніст із густою сивою бородою зворушливо зіграв «Ен Феант Моріє». Відтак двоє гарних жінок (одній було сорок із гаком, а друга годилась їй у доньки) заспівали дуетом про Ланієль Другу Юність, і такої пісні я ще ніколи не чув.
Марі знову покликали на сцену, і вона зіграла простеньку джиґу з таким ентузіазмом, що люди затанцювали між столиками. Навіть Манет підвівся на останньому приспіві та здивував нас, показавши, що має надзвичайно легкі ноги. Ми поаплодували йому, і він сів назад, розпашілий і засапаний.
Віл замовив йому випивки, а Сіммон повернувся до мене із захватом у очах.
— Ні, — промовив я. — Я її не гратиму. Сказано ж тобі.
Сім здувся з таким відвертим розчаруванням, що я не втримався від сміху.
— Послухай-но. Я зараз пройдуся закладом. Як побачу Трепа, то підбурю його.
Я поволі пішов велелюдною залою. При цьому я дійсно виглядав Трепа, та насправді полював на Денну. Не бачив, щоб вона заходила крізь парадні двері, але через музику, карти й гамір у закладі цілком міг просто її не помітити.
Мені довелося чверть години методично пробиратися людним основним поверхом, дорогою придивляючись до облич усіх присутніх і зупиняючись, щоб побалакати з кількома з музикантів.
Другого ярусу я дістався саме тоді, коли світло знову пригасло. Вмостився біля поруччя й подивився на іллійського дударя, який грав сумовиту ритмічну мелодію.
Коли світло знову спалахнуло, я обшукав другий ярус «Еоліяна» — широкий балкон, який мав форму півмісяця. Мій пошук був передусім ритуалом. Шукати Денну було відверто марною справою, все одно що молитися про настання гарної погоди.
Але той вечір став винятком із правила. Неспішно крокуючи другим ярусом, я помітив, як вона йде разом із високим темноволосим паном. І змінив маршрут поміж столиків, щоб невимушено їх перехопити.
Пів хвилини по тому Денна помітила мене. Ясно, радісно всміхнулась і прибрала руку з передпліччя того пана, а тоді жестом покликала мене до себе.
Чоловік поряд із нею був гордий, як яструб, і гарний із себе. Його щелепа скидалася на шлакову цеглину. Убраний він був у сорочку зі сліпучо-білого шовку й замшеву куртку, пофарбовану в насичений колір крові. Нитки у швах — срібні. На пряжці й на манжеті — срібло. Справжнісінький шляхетний модеґанський пан. Його вбрання, навіть без перснів, коштувало стільки, що я за такі гроші спокійно оплатив би рік навчання.
Денна грала роль його чарівливої та привабливої супутниці. Раніше я бачив її в одязі, дуже схожому на свій, — у простому вбранні, призначеному для активного зношування й дороги. Зате того вечора на ній була довга сукня із зеленого шовку. Темне волосся Денни вигадливо закручувалося довкола обличчя й падало на плечі. На шиї в неї була смарагдова підвіска у формі гладенької краплі. Вона так чудово пасувала за кольором до сукні, що це просто не могло бути збігом.
Порівняно з ними я відчув себе трохи обідранцем. Навіть більше, ніж трохи. Увесь гардероб у моїй власності зводився до чотирьох сорочок, двох штанів і кількох дрібничок. Усе це було ношене й до певної міри потерте. Того вечора я був у найкращому своєму вбранні, але певен, що ви мене зрозумієте, коли я скажу: найкраще моє вбрання не відзначалося вишуканістю.
