За мить Манет знизав плечима і продовжив:
— На додачу до всього, цього разу тебе випробовуватимуть як ре’лара. На вищих щаблях плата за навчання зростає. Я не без причини так довго проходив у е’лірах, — він суворо глянув на мене. — Моє найімовірніше припущення? Для тебе буде щастям заплатити менше, ніж десять талантів.
— Десять талантів, — Сім шумно втягнув повітря крізь зуби і співчутливо похитав головою. — Добре, що ти такий заможний.
— Не такий заможний, — відповів я.
— Як так? — запитав Сім. — Коли Емброуз розбив твою лютню, майстри оштрафували його майже на двадцять талантів. Куди ти подів такі гроші?
Я опустив погляд і злегка торкнувся ногою футляра зі своєю лютнею.
— Ти витратив їх на нову лютню? — із жахом перепитав Сіммон. — Двадцять талантів? Ти знаєш, що можна купити на цю суму?
— Лютню? — промовив Вілем.
— Я й не знав, що
— Можна витратити й набагато більше, — вставив Манет. — Вони як коні.
Тут розмова трохи стухла. Віл і Сім повернулися до нього зі спантеличенням у очах.
Я засміявся.
— Насправді це гарне порівняння.
Манет глибокодумно кивнув.
— Розумієте, для коней діапазон широкий. Об’їжджену стару робочу шкапу можна купити менш ніж за талант. А можна купити прудкого волдського коня за сорок.
— Малоймовірно, — буркнув Віл. — Принаймні якщо волд справжній.
Манет усміхнувся.
— Отож-бо. Хай скільки хтось на вашій пам’яті витратив на коня, таку суму цілком можна витратити на купівлю гарної арфи чи скрипки.
Сіммона це явно вразило.
— Але ж мій батько якось витратив аж двісті п’ятдесят на високого кепкенського коня, — заявив він.
Я нахилився вбік і показав.
— Он у того блондина мандоліна коштує вдвічі дорожче.
— Але ж… — заговорив Сіммон. — Але ж коні мають родоводи. Коней можна розводити та продавати.
— Ота мандоліна має родовід, — сказав я. — Її виготовив сам Антрессор. Їй уже сто п’ятдесят років.
Я дивився, як Сім засвоює цю інформацію, розглядаючи усі інструменти в залі.
— І все-таки, — промовив він. — Двадцять талантів, — похитав головою. — Чому ти не зачекав до кінця вступу? Міг би витратити на лютню те, що в тебе зосталося б.
— Вона мені потрібна, щоб грати в Анкера, — пояснив я. — Мені там як штатному музиканту надають безкоштовне житло й харчі. Не граючи, я не можу там залишатися.
Це було правдою, тільки не всією. Анкер трохи зглянувся б на мене, якби я пояснив своє становище. Однак якби я зачекав, то був би змушений провести майже два витки без лютні. Це було б усе одно що жити без зуба чи кінцівки. Все одно що провести два витки із зашитим ротом. Це було немислимо.
— І я витратив на лютню не
Конкретно кажучи, я заплатив ґелетові, в якого позичав гроші. На це пішло шість талантів, але звільнитися від боргу Деві було все одно що скинути з грудей великий тягар.
Але тепер я відчував, як той-таки тягар лягає на мене знов. Якщо здогад Манета виявиться точним бодай наполовину, моє становище скрутніше, ніж я думав.
На щастя, світло пригасло і в залі стало тихо, тож мені не довелося пояснювати свої дії далі. Ми підвели погляди, а тим часом Станчіон вивів на сцену Марі. Він потеревенив зі слухачами неподалік, поки вона настроювала скрипку, а зала почала затихати.
Марі мені подобалася. Вона була вища за більшість чоловіків, горда, як кішка, і володіла щонайменше чотирма мовами. Чимало музикантів Імрі всіляко старалися наслідувати останній писк моди, сподіваючись стати своїми для шляхти, але Марі носила дорожній одяг. Штани, в яких можна було працювати цілий день, чоботи, в яких можна було пройти двадцять миль.
Прошу зауважити, що не хочу сказати, ніби вона ходила в одязі з домотканого полотна. Вона просто не любила моду чи дешеві прикраси. Одяг у неї явно був пошитий на замовлення, обтислий, підкреслював її красу. Того вечора вона була в багряному та брунатному, барвах своєї покровительки леді Джейл.
Наша четвірка придивилася до сцени.
— Визнаю, — тихо промовив Вілем, — що чимало думав про Марі.
Манет стиха захихотів.
— Вона ж як півтори жінки, — сказав він. — А це у п’ять разів більше жінки, ніж вам до снаги.
За інших обставин ми, почувши такі слова, могли б зухвало обуритись. Але Манет вимовив це без тіні глузливості в голосі, тож ми пропустили це повз вуха. Тим паче зважаючи на те, що це, ймовірно, була правда.
— Для мене це не так, — заявив Сіммон. — Вона завжди має такий вигляд, ніби готується когось забороти. Або піти приборкати дикого коня.
— Так, — іще раз захихотів Манет. — Якби ми жили у кращі часи, такій жінці поставили б храм.
Ми затихли: Марі закінчила настроювати скрипку й почала грати приємне рондо, повільне й лагідне, як легкий весняний вітерець.
Хоча мені ні´коли було про це казати, Сіммон мав рацію більш ніж наполовину. Якось у «Кремені й чортополоху» я бачив, як Марі вдарила якогось чоловіка в горлянку, бо він назвав її «тією пащекуватою сучкою зі скрипкою». Ще й копнула його, як він упав. Щоправда, лише раз і не так, щоб завдати йому непоправної шкоди.
