Єдиним винятком був плащ — Фелин дарунок. Теплий і чудовий, пошитий спеціально для мене, зелено-чорний, із численними кишенями в підкладці. Він був аж ніяк не елегантний, але то була найвишуканіша річ, яку я мав.
Коли я підійшов ближче, Денна ступила вперед і простягнула мені руку для поцілунку. Жест вийшов спокійним і впевненим, мало не зверхнім. Обличчя в неї було зібране, усмішка — ввічлива. Пересічному спостерігачеві вона видалася би справжнісінькою шляхетною дамою, що виявляє милість до бідного юного музиканта.
Вирізнялися тільки очі. Вони були темні та глибокі, мали колір кави й шоколаду. Очі Денни весело танцювали, повнилися сміхом. Коли вона простягнула мені руку, пан, що стояв позаду неї, ледь помітно насупився. Я не знав, у яку гру грає Денна, та міг здогадатися, що за роль там належить мені.
Тож я схилився над Денниною рукою й легенько поцілував її в низькому поклоні. Мене ще малим навчали придворних манер, тож я розумів, що роблю. Зігнутися в поясі може всякий, але гарних поклонів треба навчатися.
Цей поклон був люб’язний і улесливий. Притиснувши вуста до тильного боку Денниної долоні, я легенько змахнув зап’ястком, щоб розправити плащ із одного боку. Останнє було найскладніше, і мені довелося кілька годин сумлінно практикуватися перед дзеркалом у купальні, щоб цей рух видавався досить невимушеним.
Денна зробила реверанс, граційний, наче падіння листка з дерева, й відступила до того пана.
— Квоуте, це лорд Келлін Вантеньєр. Келліне, це Квоут.
Келлін зміряв мене поглядом і повністю сформував думку про мене швидше, ніж можна зробити короткий, різкий вдих. Його лице набуло зневажливого виразу, а тоді він кивнув мені. Я знаю, що таке погорда, та все одно здивувався тому, як сильно мене образило саме це.
— До ваших послуг, мій пане, — я ґречно вклонився й переніс вагу так, щоб мій плащ відірвався від плеча, відкривши свиріль таланту.
Келлін уже зібрався відвести погляд зі звичною байдужістю, аж тут йому впало в око яскраве срібло. Прикраса то була не бозна-яка, але тут вона мала значення. Вілем мав рацію: в «Еоліяні» я належав до панства.
І Келлін це знав. Замислився на мить, а тоді відповів на мій поклон. Узагалі-то, відповідь була хіба трохи глибша за кивок. Якраз достатня для ввічливості.
— До ваших послуг і вашої родини, — промовив він бездоганною атурською. Голос у нього був глибший, аніж у мене, — теплий бас із модеґанським акцентом, досить сильним, щоб голос звучав дещо наспівно.
Денна нахилила голову в його бік.
— Келлін пояснював мені, як грати на арфі.
— Я прийшов здобути свиріль, — докинув він. Його глибокий голос був сповнений упевненості.
Коли він говорив, жінки за навколишніми столиками поверталися й дивилися на нього голодними примруженими очима. На мене ж його голос справляв протилежний ефект. Бути багатим і вродливим одночасно — це вже кепсько. Але мати на додачу до цього голос, подібний до меду на теплому хлібі, — це просто неподобство. Від його звуків я почувався котом, якого схопили за хвіст і погладили мокрою рукою проти шерсті.
Я кинув погляд на його руки.
— То ви арфіст?
— Арфяр, — трохи виправив він. — Я граю на Пенденгейлі. На королі інструментів.
Я вдихнув трохи повітря, а тоді стулив рота. Модеґанська велика арфа була королем інструментів п’ятсот років тому. Тепер вона була старовинною цікавинкою. Я не став звертати на це увагу — хотів уникнути суперечки заради Денни — й запитав:
— Поспитаєте щастя сьогодні?
Келлінові очі злегка примружилися.
— Коли я гратиму, про щастя не йтиметься. Але ні. Сьогодні я насолоджуюся товариством своєї пані Дінаелі, — він підніс Деннину руку до губ і байдужливо поцілував її. Окинув поглядом юрбу, що стиха перемовлялася, — по-власницьки, ніби та йому належала. — Гадаю, тут я буду в гідному товаристві.
Я позирнув на Денну, та вона уникала моїх очей. Схилила голову набік, граючись із сережкою, що до цього ховалася в її волоссі, — крихітним смарагдом у формі краплі, таким самим, як підвіска на шиї.
Келлін ще раз хутко оглянув мене. Одяг, що сидів на мені абияк. Моє волосся, надто коротке для поточної моди й надто довге, щоб не бути буйним.
— А ви… дудар?
Ішлося про найменш дорогий інструмент.
— Дудняр, — невимушено відповів я. — Але ні. Я віддаю перевагу лютні.
Він здійняв брови.
— Ви граєте на придворній лютні?
Хай як я старався втриматися, моя усмішка дещо застигла.
— На артистичній.
— А! — промовив Келлін і засміявся так, ніби все раптом стало на свої місця. — Народна музика!
Я пропустив повз вуха й це — щоправда, вже не з такою легкістю, як раніше.
— Уже знайшли місця? — весело запитав я. — Кілька з нас сіли за столик унизу з гарним видом на сцену. Можете спокійно до нас приєднатися.
— Ми з цією пані вже знайшли столик у третьому колі, — Келлін кивнув у бік Денни. — Я однозначно віддаю перевагу товариству вгорі.
Келлін цього не бачив, але Денна поглянула на мене й закотила очі.
Я нічого не виказав обличчям і ще раз нагородив його ввічливим поклоном, хіба трохи глибшим за кивок.
— Тоді не стану вас затримувати.
Повернувся до Денни.
— Моя пані, чи можна буде якось до вас завітати?
