Сім мав жвавий вигляд, як це завжди бувало з ним десь у районі п’ятого келиха. Манет скулився на стільці, наполовину прикривши очі. Його кухоль зручно вмостився на опуклому животі. Віл мав такий самий вигляд, як завжди. Його темні очі лишалися непроникними.
— Трепа ніде не видно, — оголосив я, сівши на своє місце. — Вибачайте.
— Прикро, — мовив Сім. — Йому вже вдалося знайти тобі покровителя?
Я з гіркотою хитнув головою.
— Емброуз або пригрозив, або підсунув хабаря всім представникам шляхти в радіусі ста миль звідси. Вони не бажають зі мною знатися.
— Чому тоді Треп не приймає тебе сам? — запитав Вілем. — Ти ж достатньо йому подобаєшся.
Я похитав головою.
— Треп уже підтримує трьох інших музикантів. Насправді чотирьох, але двоє з них — сімейна пара.
— Чотирьох? — із жахом перепитав Сім. — Просто диво, що йому ще стає грошей на харчі.
Віл із цікавістю схилив голову набік, а Сім нахилився вперед, щоб пояснити.
— Треп — граф. Але володіння в нього насправді не такі вже й широкі. Підтримувати чотирьох музикантів із його доходами — це трохи… занадто.
Віл нахмурився.
— Випивка та струни не можуть коштувати дорого.
— Покровитель відповідає не лише за це, — Сім заходився лічити на пальцях. — По-перше, сам документ про покровительство. Також він надає своїм музикантам житло й харчування, річну платню, зміну одягу в кольорах своєї родини…
— За традицією — дві зміни одягу, — втрутився я. — Щороку.
Зростаючи у трупі, я ніколи не цінував того вбрання, яке давав нам лорд Ґрейфоллов. Одначе тепер мимоволі уявляв, як сильно покращили б мій гардероб два комплекти нового одягу.
Сіммон усміхнувся, коли надійшов юний служник, і не залишив жодних сумнівів у тому, чиїм коштом перед кожним із нас поставили по келиху ожинового бранду. Сім підняв келих у мовчазному тості й випив добрячий ковток. Я підняв келих у відповідь, і Вілем також, хоча йому явно було боляче. Манет залишався нерухомим, і я почав підозрювати, що він задрімав.
— І все одно дещо не сходиться, — заявив Вілем, поставивши свій бранд. — Покровитель не одержує нічого, крім звільнення кишень.
— Покровитель заживає певної репутації, — пояснив я. — Саме тому музиканти носять той одяг. А ще артисти можуть виконувати всі його забаганки: вечірки, танці, маскаради. Іноді вони пишуть на його прохання пісні чи п’єси.
Віл однаково зберігав скептичний вигляд.
— І все одно скидається на те, що покровителеві дістається менше.
— Ти просто бачиш лише половину картини, — промовив Манет і сів на стільці прямо. — Ти міський хлопчина. Не знаєш, як воно — зростати у маленькому селищі, збудованому на землі однієї людини.
— Ось землі лорда Пафостона, — проказав він і намалював пролитим пивом коло посеред столу. — Тут ти живеш як порядний простолюдинчик, — Манет узяв порожній келих Сіммона й поставив його всередину кола.
— Якось селищем прогулюється хлопака в кольорах лорда Пафостона, — Манет узяв свій келих, повний бранду, й посунув його через стіл так, що він опинився в колі, поряд із порожнім келихом Сіма. — І цей хлопака грає всім пісень у місцевому шинку, — Манет хлюпнув трохи бранду в Сімів келих.
Сім, не потребуючи підказок, усміхнувся й випив.
Манет посовав своїм келихом по столу й повернувся до кола.
— Наступного місяця приходить іще кілька людей у кольорах лорда і влаштовують лялькову виставу, — він налив більше бранду, і Сіммон вихилив напій одним духом. — Наступного місяця ставлять п’єсу.
Сім ізнову випив.
Тут Манет узяв свій дерев’яний кухоль і, постукавши ним по столу, переставив його в коло.
— А тоді з’являється збирач податків у таких самих кольорах, — Манет нетерпляче постукав по столу порожнім кухлем.
Сім якусь мить отетеріло сидів, а тоді взяв свій кухоль і плюснув пива Манетові.
Той придивився до нього й суворо застукав кухлем ізнову.
Сім, засміявшись, вилив решту пива в Манетів кухоль.
— Мені все одно більше подобається ожиновий бранд.
— Лордові Пафостону більше подобається отримувати податки, — сказав Манет. — Людям подобається, коли їх розважають. А збирачеві податків — коли його не труять і не прикопують у неглибокій могилі за старим млином, — він випив трохи пива. — Тож усі залишаються у виграші.
Віл стежив за цією розмовою серйозними темними очима.
— Це звучить логічніше.
— Така корисливість трапляється не завжди, — зауважив я. — Треп щиро хоче допомагати музикантам покращувати свою майстерність. Деякі шляхтичі поводяться зі своїми артистами, наче з кіньми у стайні, — я зітхнув. — І навіть це було би краще, ніж те, що я маю зараз, тобто нічого.
— Не продавайся задешево, — бадьоро сказав Сім. — Зачекай і відшукай гарного покровителя. Ти на це заслуговуєш. Ти не гірший за жодного з тутешніх музикантів.
Я змовчав, надто гордий, щоб розповісти їм правду. Я був такий бідний, що всі вони навряд чи мене зрозуміли б. Сім був із атурської шляхти, а Вілові рідні були торгівцями шерстю з Ралієна. Вони вважали, що бідність — це коли бракує грошей на випивку коли завгодно.
