Страх мудреця полностью

Її тіло було створене, щоб розтягуватись. Напружилися вигин її спини та її гладенький живіт. Коли вона ворухнула руками, її округлі повні груди піднялись, і я раптом відчув себе оленем під час гону. Моє тіло відреагувало на неї, і хтось неначе загамселив по холодній байдужості Кам’яного Серця гарячою кочергою. Моє самовладання на мить зникло, і певна, не така дисциплінована, частина мого розуму заходилася складати пісню для Фелуріян.

Я не міг приділити увагу приборканню цієї частини себе. Тож зосередився на тому, щоб уберегтися всередині Кам’яного Серця, ігноруючи як її тіло, так і ту настирливу частину свого розуму, що складала римовані куплети в якомусь далекому закутку моєї голови.

Це було не найпростішою річчю на світі. Власне кажучи, порівняно з цим переживати звичні труднощі симпатії було легко, як скакати. Якби не підготовка, здобута в Університеті, я став би зламаною жалюгідною істоткою, міг би зосередитися лише на власному полоненні.

Фелуріян поволі припинила тягнутися, розслабилася й поглянула на мене старими-престарими очима. Очима, не схожими ні на що з того, що я досі бачив. Колір у них був приголомшливий…

Ті очі, літній присмерк їх,

…своєрідна присмеркова синь. Вони були приголомшливі. Ба більше…

Легеньке пурхання повік,

…вони геть не мали білків…

Багрець небес вуста обпік…

Я зціпив зуби, відірвав від себе ту частину, що торохтіла без упину, і запроторив її у віддалений куточок свого розуму: хай співає сама до себе.

Фелуріян схилила голову набік. Очі в неї були уважні й холодні, наче у птаха.

— чому ти такий тихий, коханий вогнику? я тебе загасила?

Її голос видавався дивним. Йому геть не була властива різкість. Він був утіленням тихої плавності, скидався на шма­точок бездоганно відшліфованого скла. І голос Фелуріян, попри всю свою дивну м’якість, біг по моєму хребту так, що я почувався котом, якого щойно погладили аж до кінчика хвоста.

Я відступив іще далі вглиб Кам’яного Серця, відчув, як воно оточує мене, холодне й заспокійливе. Однак, хоча моя увага в основному була зосереджена на самовладанні, дрібна, божевільна, лірична частина мого розуму вийшла на передній план і сказала:

— Загасила? В жодному разі. Хоч я й занурився в тебе, я палаю. Поворот твоєї голови подібний до пісні. Подібний до іскри. Він наче подихом вогонь роздмухує в мені, а той реве твоє ім’я в шаленстві навіснім.

Обличчя Фелуріян посвітлішало.

— поет! я мала би здогадатися, що ти поет, із того, як рухалося твоє тіло.

Її лагідний тихий голос ізнову заскочив мене неготовим. Річ була не в тому, що вона говорила з придихом, хрипкувато чи пристрасно. Нічого аж настільки дешевого чи награного. Однак, коли вона говорила, я мимоволі звертав увагу на те, що її дихання виривається з грудей, минає м’яку солодкість її горла, а тоді оформлюється в обережній грі губ, зубів і язика.

Вона наблизилася до мене накарачках крізь подушки.

— ти був схожий на поета, полум’яного та прекрасного, — коли вона обхопила моє лице руками, її голос звучав не гучніше за подих. — поети лагідніші. вони кажуть дещо гарне.

Я знав лиш одну людину зі схожим голосом. Елодіна. Іноді його голос наповнював повітря так, ніби його слухав сам світ.

Голос у Фелуріян був не звучний. Не наповнював лісової галявини. Її голос був затишшям перед раптовою літньою бурею. Він був м’який, наче легкий дотик пір’їнки. Від нього моє серце хиталося в грудях.

Коли вона так говорила, називала мене поетом, я не наїжачувався й не скреготів зубами. В її вустах це було найсолодшим назвиськом для людини. Така була сила її голосу.

Фелуріян провела кінчиками пальців по моїх губах.

— цілунки поетів найкращі. ти цілуєш мене, наче полум’я свічки, — вона прибрала одну руку й торкнулася власних вуст. Від цього спогаду її очі спалахнули.

Я взявся за її руку й ніжно її стиснув. Мої руки завжди видавалися граційними, та поряд із її руками здавалися грубими й неоковирними. Дихаючи їй у долоню, я заговорив:

— Твої цілунки — наче сонячне світло на губах.

Вона опустила погляд, і крильця метелика затанцювали. Я відчув, як моя бездумна потреба в ній слабшає, й почав розуміти. Це була магія, але геть не така, яку я знав. Не симпатія й не сиґалдрія. Фелуріян доводила чоловіків до божевілля від жаги так само, як моє тіло випромінювало тепло. Це було природно для неї, та вона могла це контролювати.

Її погляд ковзнув по купці моїх одягу та пожитків, неохайно розкиданих в одному кутку галявини. Вони здавалися ­дивовижно недоречними серед шовків і м’яких барв. Я по­бачив, як вона зупинила погляд на моєму футлярі з лютнею. Заціпеніла.

— мій вогник — солодкий поет? він співає? — її голос затремтів, і я відчув, як її тіло напружилося в очікуванні відповіді. Вона знову поглянула на мене. Я всміхнувся.

Фелуріян кинулася геть і принесла мій футляр із лютнею, наче дитина нову іграшку. Взявши його, я побачив, що очі в неї великі й… мокрі?