Я поглянув на Фелуріян і тоді зрозумів її з голови до п’ят. Вона була з фейрі. Не переймалася правдою та кривдою. Вона повністю складалася з жаги, була вельми подібна до дитини. Дитина не переймається наслідками, як і раптова буря. Фелуріян була схожа й водночас несхожа на них обох. Вона була прадавня, невинна, сильна, горда.
Чи так бачив світ Елодін? Чи це була та магія, про яку він говорив? Не таємниці чи фокуси, а магія Таборліна Великого. Завжди присутня, та досі мені невидима?
Вона була прекрасна.
Я перехопив погляд Фелуріян, і світ став повільним і млявим. Я почувався так, ніби мене штовхнули під воду, ніби з мого тіла витиснулося все повітря. Тієї крихітної миті я був приголомшений і оторопілий, наче мене вдарила блискавка.
Та мить минула, і все знову заворушилося. Тільки тепер, зазираючи в сутінкові очі Фелуріян, я розумів її не з голови до п’ят, а значно глибше. Тепер я знав її до нутра кісток. Її очі були наче чотири чітко записані музичні фрази. Мій розум наповнила несподівана пісня про неї. Я вдихнув і заспівав її чотири жорсткі ноти.
Фелуріян сіла. Провела рукою перед очима й вимовила одне слово, гостре, наче бите скло. В моїй голові з’явився біль, подібний до грому. По краях поля зору замиготіла пітьма. Я відчув смак крові й гіркої рути.
Світ знову набув чіткості, і я втримався від падіння.
Фелуріян нахмурилася. Випрямилася. Підвелася. Ступила один крок із зосередженим обличчям.
Стоячи на ногах, вона не здавалася ні високою, ні грізною. Її голова була на рівні мого підборіддя, не вище. Її темне волосся висіло тіньовою завісою, прямою, як ніж, і злегка торкалося вигину її стегон. Вона була струнка, бліда, бездоганна. Я ніколи не бачив такого милого обличчя, вуст, так відверто створених для поцілунків. Вона вже не супилася. І не всміхалася. Її губи були м’які та злегка розтулені.
Вона ступила ще крок. Звичайний порух її ноги був подібний до танцю, а її стегно, посунувшись без додаткових зусиль, заворожувало, наче вогонь. Вигин її босої стопи говорив про інтимність більше, ніж усе, що я бачив за своє коротке життя.
Ще один крок. Її усміх був потужний і повний. Вона була гарна, як місяць. Сила огортала її, наче мантія. Від неї здригалося повітря. Вона розходилася позаду Фелуріян, наче пара величезних невидимих крил.
Коли вона опинилася так близько, що її можна було торкнутись, я відчув, як її сила вібрує в повітрі. Жага здійнялася довкола мене, наче море під час бурі. Фелуріян підняла руку. Торкнулася моїх грудей. Я здригнувся.
Вона перехопила мій погляд, і в розписаних там сутінках я знову побачив чотири чіткі музичні фрази з пісні.
Я проспівав їх. Вони вирвалися з мене на волю, наче птахи.
Раптом мій розум знову став ясним. Я вдихнув і вдивився в очі Фелуріян. Я знову заспівав, і цього разу я був сповнений люті. Прокричав чотири жорсткі ноти пісні. Проспівав їх, напружені, білі, тверді, як залізо. І почувши їх, я відчув, як сила Фелуріян здригнулася, а тоді розтрощилася — і в порожнечі не зосталося нічого, крім болю та гніву.
Фелуріян здивовано скрикнула й сіла так раптово, що це скидалося на падіння. Вона підсунула зігнуті коліна до себе й зіщулилася, стежачи за мною круглими наляканими очима.
Роззирнувшись довкола, я побачив вітер. Не так, як можна побачити дим або туман: я побачив вічно мінливий вітер сам по собі. Він був знайомий, наче обличчя забутого друга. Я засміявся й розкинув руки, чудуючись його мінливій формі.
Я склав долоні ківшиком і зітхнув, видихнувши в порожнину між ними. Вимовив ім’я. Заворушив руками та сплів свій подих, тонкий, наче серпанок. Він розійшовся, огортаючи Фелуріян, а тоді спалахнув срібним полум’ям, що втиснуло її у своє мінливе тісне ім’я.
Я тримав її над землею. Вона дивилася на мене з острахом і подивом, а її темне волосся танцювало в полум’ї, наче окремий пломінь.
Тут я збагнув, що можу її вбити. Це було би просто, все одно що кинути за вітром аркуш паперу. Але від цієї думки мені стало зле, і я уявив, як метеликові відривають крильця. Вбити її означало би знищити дещо дивовижне й чудове. Без Фелуріян світ збідніє. Почне подобатися мені трохи менше. Це було б усе одно що розбити лютню Іллієна. Все одно що одночасно позбавити когось життя і спалити бібліотеку.
З іншого боку, на кону стояли мої безпека та психічне здоров’я. Мені здавалося, що з Квоутом світ також цікавіший.
Але вбити її я не міг. Принаймні отак. Орудуючи новоздобутими магічними здібностями, мов анатомічним ножем.
Я заговорив знов, і її здуло вітром на подушки. Я зробив руками жест, наче щось розривав, і срібне полум’я, що колись було моїм диханням, обернулося на три ноти зламаної пісні й розійшлося поміж дерев.
Я сів. Фелуріян вмостилася напівлежачи. Кілька довгих хвилин ми оглядали одне одного. В її очах промайнули страх, настороженість і цікавість. Я побачив у її очах своє відображення, в якому сидів голий серед подушок. Моя сила ясніла білою зорею на чолі.
