Я зазирнув їй у вічі й раптом зрозумів, на що має бути схоже її життя. Їй тисяча років і час від часу буває самотньо. Якщо хочеться товариства, доводиться зваблювати та приманювати. І заради чого? Одного вечора з кимось? Однієї години? Як довго може протриматися звичайний чоловік, перш ніж його воля зламається й він стане бездумним, як ошалілий пес? Недовго.
І кого вона зустрічає в лісі? Фермерів і мисливців? Як вони можуть розважати, ставши рабами її пристрастей? На мить мені стало її шкода. Я знаю, що таке самотність.
Я забрав лютню з футляра й заходився її настроювати. Випробував її, зігравши один акорд, і ретельно настроїв іще раз. Що зіграти найпрекраснішій жінці на світі?
Насправді визначитися було неважко. Батько навчив мене оцінювати аудиторію. Я заграв «Сестер Флін». Якщо ви ніколи не чули про цю пісню, я не здивований. Це весела і жвава пісенька про двох сестер, які пліткують, сперечаючись через ціни на масло.
Більшість людей хоче чути історії про легендарні пригоди й кохання. Але що зіграти істоті з легенди? Що заспівати жінці, яка була предметом кохання, відколи живуть смертні? Пісні про звичайних людей. Принаймні я на це сподівався.
Наприкінці вона радісно заплескала в долоні.
— ще! ще? — і всміхнулася з надією, схиливши голову набік, щоб показати, що це — прохання. Очі в неї були великі, завзяті та сповнені обожнювання.
Я зіграв їй «Ларма та його ель». Зіграв «Доньок коваля». Зіграв ідіотську пісеньку про священника, що ганявся за коровою, яку написав у десять років і якій навіть не вигадав назви.
Фелуріян сміялася й аплодувала. Затуляла рота від шоку й закривала руками очі від сорому. Що більше я грав, то сильніше вона нагадувала мені сільську молодицю, яка вперше потрапила на ярмарок і сповнилася чистої радості. Її лице сяє невинним захватом, а очі вражено округлюються, хоч що вона бачить.
А ще вони, звісно, гарні. Я зосередився на роботі своїх пальців, щоб не думати про це.
Після кожної пісні Фелуріян нагороджувала мене поцілунком, через який було важко вирішити, що зіграти далі. Не можна сказати, ніби я був дуже проти. Доволі швидко стало зрозуміло, що поцілунки мені миліші за монети.
Я зіграв їй «Мідника-гарбаря». Скажу вам от що: ніколи, ніколи не забуду óбразу Фелуріян, яка тихим ніжним голосом виводить приспів моєї улюбленої застільної пісні. Не забуду до скону.
При цьому я відчував, як влада її чарів наді мною потроху слабне. Це дало мені змогу відсапатись. Я розслабився й дозволив собі трішки виринути з Кам’яного Серця. Байдужий спокій може бути корисним настроєм, але в ньому неможливо зворушливо виступати.
Я грав кілька годин і наприкінці знову почувався собою. Я маю на увазі, що міг дивитися на Фелуріян і реагувати на неї не бурхливіше, ніж зазвичай реагують на образ найпрекраснішої жінки на світі.
Я досі пам’ятаю, як вона сиділа оголена серед подушок, а в повітрі між нами танцювали метелики кольору сутінків. Я тоді не збудився б, лише якби не був живим. Однак розум неначе повернувся до мене, і я радів цьому.
Коли я повернув лютню до футляра, Фелуріян невдоволено гмикнула на знак протесту.
— ти стомлений? — запитала вона з ледь помітним усміхом. — якби я знала, солодкий поете, то не втомила б тебе.
Я якомога винуватіше всміхнувся.
— Перепрошую, та година, здається, вже доволі пізня, — насправді ж небо досі було пурпурове, як на початку сутінків, таке саме, як тоді, коли я тільки прокинувся, та я повів далі. — Мені треба швидко піти, щоб зустрітися…
Мій розум оторопів — швидко, неначе від удару в потилицю. Я відчув пристрасть, несамовиту й невситиму. Відчув потребу володіти нею, шалено притиснути її тіло до свого, скуштувати нестримної солодкості її вуст.
Лише підготовка арканіста дозволила мені зберегти якесь уявлення про власне «я». І все одно я втримався за нього ледь-ледь, самими кінчиками пальців.
Фелуріян сиділа на подушках навпроти мене, схрестивши ноги; її лице було сердите і грізне, очі — холодні й жорсткі, наче далекі зорі. Вона з демонстративним спокоєм змахнула з плеча метелика, що поволі розводив крильця. В її простому жесті була така потужна лють, що в мене стиснувся шлунок і я усвідомив таке:
Від Фелуріян ніхто
Я був безсилий. Я був цікавинкою. Я був іграшкою, найновішою й тому найлюбішою. Можливо, я ще довго їй не набридатиму, та цей час настане. А коли вона таки мене звільнить, мій розум розірветься на частини від жаги до неї.
Сидячи серед шовків і втрачаючи контроль над собою, я відчув, як моє тіло накрила хвиля холодного поту. Зціпив зуби й відчув невеликий спалах гніву. Розум усе моє життя був єдиним, на що завжди можна було покластися, єдиним, що завжди цілковито належало мені.
