Я відчував, як моя рішучість тане, поки моїм природним бажанням приходить на зміну щось тваринне, нездатне думати про щось, окрім власної хіті.
Та частина мене, що ще лишалася Квоутом, лютувала, проте я відчував, як моє тіло реагує на її присутність. Я зі страхітливим зачудуванням відчував, як повзу між подушок до Фелуріян. Намацав однією рукою її стрункий стан і нахилився, щоб поцілувати її з жахливою спраглістю.
Я подумки завив. Мене били та шмагали, морили голодом і ранили холодною зброєю. Проте мій розум належить мені, хай що станеться з цим тілом чи навколишнім світом. Я кинувся на ґрати невидимої клітки з місячного сяйва й жаги.
І не знати як утримався осторонь Фелуріян. Моє дихання виривалося з горла так, ніби від чогось тікало.
Фелуріян напівлежала на подушках, схиливши голову до мене. Її губи були світлі й бездоганні. Очі — наполовину прикриті повіками й голодні.
Я змусив себе відірвати погляд від її обличчя, та безпечних видовищ для моїх очей не було. Її шия була гладенька й витончена, тремтіла від швидкого пульсу. Добре виднілась одна округла повна грудь, тоді як друга трохи відхилилася вбік і вниз, як усе її тіло. Вони здіймалися й падали в такт диханню, рухалися обережно, відкидаючи на її шкіру тіні, наче від сяйва свічок. Я помітив за її розтуленими блідо-рожевими губами бездоганну білизнý зубів…
Я заплющив очі, та від цього чомусь стало лише гірше. Відчувати тепло її тіла було все одно що стояти біля багаття. Я торкнувся рукою м’якої шкіри її талії. Фелуріян заворушилася піді мною, і її грудь легенько зачепила мою грудну клітку. Я відчув її дихання в себе на шиї. Здригнувся й почав пітніти.
Я знову розплющив очі й побачив, як вона пильно дивиться на мене. Обличчя в неї було безневинне, майже ображене, ніби вона не могла зрозуміти, як це їй відмовляють. Я роздмухав маленький вогник злості в самому собі. Ніхто так не поводиться зі мною. Ніхто. Я втримався осторонь неї. Вона насупилася, злегка зморщивши чоло, неначе роздратувалася, розсердилася чи на чомусь зосередилася.
Фелуріян потягнулася вгору, до мого обличчя. Очі в неї були уважні, ніби вона намагалася прочитати щось записане глибоко всередині мене. Я спробував відсахнутися, згадавши її дотик, але моє тіло просто здригнулося. З моєї шкіри падали краплинки поту, легенько вдаряючись об шовкові подушки та пласкі обриси її живота внизу.
Вона ніжно торкнулася моєї щоки. Я легенько нагнувся, щоб її поцілувати, і щось у мене в голові зламалося.
Я відчув цей злам: чотирьох років мого життя як не бувало. Раптом я повернувся на вулиці Тарбієна. Троє більших за мене хлопців із масним волоссям і поросячими очицями витягнули мене з розбитого ящика, в якому я спав. Двоє з них прип’яли мене за передпліччя до землі. Я лежав у стоячій калюжі, страшенно холодній. Ранок тільки починався, ще світили зорі.
Один із хлопців затулив мені рукою рота. І байдуже. Я вже провів у місті не один місяць. Розумів, що голосно кликати на допомогу безглуздо. У найкращому разі ніхто не прийде. У найгіршому — хтось прийде і їх стане більше.
Двоє з них мене тримали. Третій зрізав одяг із мого тіла. Порізав мене. Вони розповіли мені, що зібралися зробити. Їхнє дихання жахливо гріло мені обличчя. Вони сміялися.
Там, у Тарбієні, напівголий і безпорадний, я відчув, як у мені щось збирається. Відкусив два пальці на руці, що затиснула мені рота. Почув крик і лайку, з якими один із хлопців відхитнувся від мене. Безупинно пручався, рятуючись від іншого, який іще був на мені. Почув, як зламалася моя рука, і його хват ослабнув. Я завив.
Я скинув його із себе. Не припиняючи волати, підвівся. Одяг висів ганчір’ям довкола мене. Я збив одного з них на землю. Моя рука намацала вільний камінець серед бруківки, і ним я зламав тому хлопцеві ногу. Пам’ятаю, який звук вона видала. Я гамселив, доки в нього не зламались обидві руки, а тоді розбив йому голову.
Підвівши погляд, я побачив, що той, який порізав мене, зник. Третій притулився до стіни. Він притиснув закривавлену руку до грудей. Очі в нього були вирячені й несамовиті. А тоді я почув, як наближаються чиїсь кроки, впустив камінець і побіг, усе далі й далі…
Раптом, багато років по тому, я знову став отим диким хлопчиною. Закинув голову назад і подумки загарчав. Відчув щось глибоко у собі. І потягнувся до нього.
Усередині мене запанував напружений спокій, тиша, яка зазвичай буває перед гуркотом грому. Я відчув, як повітря довкола мене починає кристалізуватися.
Стало холодно. Я відсторонено зібрав шматочки свого розуму та склав їх усі воєдино. Я був мандрівним артистом Квоутом, едема ру з походження. Був Квоутом-студентом, ре’ларом Елодіна. Був Квоутом-музикантом. Був Квоутом.
І стояв над Фелуріян.
Здавалося, тоді я єдиний раз у житті був повністю при тямі. Все здавалося ясним і чітким, неначе я дивився новими очима. Неначе я взагалі не морочився з очима й дивився на світ безпосередньо розумом.
«Сонним розумом», — ледве усвідомила якась частина мого «я». «Тільки це не сон», — подумав я й усміхнувся.
