— На мою думку, — врешті сказала Шегін, — можливо, що Темпі не припустився помилки.
Це начебто було далеко від завзятої підтримки, але з того, як у Карсерет раптом заціпеніла спина, а Темпі поволі видихнув із полегшенням, я здогадався, що це — ті новини, на які ми сподівалися.
— Я віддам його Вашет, — оголосила Шегін.
Темпі застиг. Карсерет зробила жест «схвалення», широкий, як усмішка божевільного.
Голос Темпі став напруженим.
— Ти віддаси його Молоту? — у нього замиготіла рука. «Повага. Заперечення. Повага».
Шегін зіп’ялася на ноги й подала сигнал про завершення дискусії.
— Хто кращий за неї? Молот покаже, чи варто кувати це залізо.
Із цими словами вона відвела Темпі вбік і швидко звернулася до нього. Її руки злегка погладили його по передпліччях. Але її голос був надто тихий навіть для моїх вух, чудово призвичаєних до підслуховування.
Я ґречно стояв біля свого стільця. Темпі, здавалося, геть покинув бойовий запал, а його жести звелися до «згода» й «повага» в розміреному ритмі.
Карсерет також стояла окремо від них і дивилася на мене. Лице в неї було зібране, але очі були сердиті. Вона зробила кілька невеличких жестів збоку від себе, непомітно для інших двох адемів. Я зрозумів лиш один, «огида», та про загальне значення інших міг здогадатися.
У відповідь я зробив жест не з адемічної мови. Завдяки тому, як Карсерет примружила очі, я запідозрив, що їй вдалося непогано мене зрозуміти.
Тричі пролунав високий дзвін. За мить Темпі поцілував Шегін руки, верхівку чола й вуста. Тоді повернувся й жестом наказав мені йти за ним.
Разом ми пройшли до великої зали з низькою стелею, наповненою людьми й запахом їжі. Це була їдальня, заставлена довгими столами й темними дерев’яними лавами, гладенькими від старості.
Я пішов за Темпі, набираючи їжі на широку дерев’яну тарілку. І лише тоді до мене дійшло, як жахливо я зголоднів.
Усупереч моїм очікуванням, ця їдальня нітрохи не була схожа на Їдальню в Університеті. По-перше, тут було тихіше, а харчі були набагато кращі. Знайшлося свіже молоко й нежирне, ніжне м’ясо — як я підозрював, козлятина. Був твердий гострий сир, м’який вершковий сир і два види хліба, ще теплого після печі. Було досхочу яблук і полуниць. На всіх столах стояли відкриті сільнички, і всі могли брати з них стільки, скільки заманеться.
Перебувати в приміщенні, де розмовляло багато адемів, було дивно. Говорили вони так тихо, що я не розбирав жодного слова, проте бачив, як миготіли їхні руки. Я розумів усього один жест із десяти, але незвично було бачити всі ті емоції, що миготіли довкола: «Веселість». «Гнів». «Зніяковіння». «Заперечення». «Огида». Я замислився, як багато з них викликані мною, варваром серед них.
Там було більше жінок, аніж я очікував, і більше малих дітей. Знайшлося кілька звичних найманців у криваво-червоному, але більше людей ходило у простому сірому одязі, який я бачив на прогулянці із Шегін. Також я побачив білу сорочку і здивувався, розгледівши, що то сама Шегін їсть пліч-о-пліч із рештою нас.
Ніхто з них не витріщався на мене, та на мене таки дивилися. Багато уваги приділяли моєму волоссю — воно й зрозуміло. У приміщенні було п’ятдесят пісочних голів, кілька темніших і кілька світліших чи сивих від старості. Я виділявся, наче єдина запалена свічка.
Я спробував втягнути Темпі в розмову, але він геть цього не бажав і натомість зосередився на їжі. Він навантажив свою тарілку далеко не так сильно, як я, і їв лише невелику частку з того, що взяв.
Оскільки мене не гальмувала розмова, я закінчив швидко. Щойно моя тарілка спорожніла, Темпі припинив удавати, ніби їсть, і повів мене геть. Коли ми пішли з кімнати, я відчув, як мені у спину дивляться десятки очей.
Темпі провів мене вздовж кількох проходів, і врешті ми дійшли до дверей. Темпі відчинив їх, і за ними показалася маленька кімнатка з вікном і ліжком. Там були моя лютня й дорожня торба. Мого меча не було.
— Ти матимеш іншу вчительку, — нарешті заговорив Темпі. — Старайся щосили. Будь цивілізованим. Твоя вчителька багато вирішуватиме. — «Жаль». — Мене ти не бачитимеш.
Він був явно стурбований, але мені не спадало на думку жодних слів, які могли б його заспокоїти. Натомість я обійняв його, щоб утішити, і він, здається, це оцінив. Відтак Темпі повернувся й пішов, не сказавши більше ні слова.
Я роздягнувся й ліг на ліжко у себе в кімнаті. Здається, мені варто сказати, що я перекидався з боку на бік, нервуючись через те, що мало статися. Та насправді я просто виснажився і спав, наче щасливе немовля біля материних грудей.
Я сидів у крихітному парку, де не було нічого, крім двох гладеньких кам’яних лав, кількох дерев і маленької стежинки, що бігла крізь високу траву. Пройти від одного його кінця до іншого можна було за хвилину. Поряд із двох боків стояли кручі, що прикривали парк від вітру. Варто зауважити, що прикривали не повністю. Скидалося на те, що в усьому Герті немає місця, цілковито захищеного від вітру.
