Коли Вашет наблизилася, я найперше помітив, що меч у неї не на поясі. Натомість вона повісила його на плече, так, як я носив лютню. Вона йшла з найвишуканішою, найтвердішою впевненістю, яку я коли-небудь бачив, неначе знала, що їй годилося би гнути кирпу, але не хотіла завдавати собі клопоту.
Вона мала середню статуру, яку я вже звик бачити в адемів, а також бліду, схожу кольором на вершки, шкіру й сірі очі. Волосся в неї було трішечки світліше, ніж у Темпі, і зібране у хвіст. Коли Вашет підійшла ближче, я побачив, що ніс у неї колись був зламаний, і хоча він не був зігнутий, невеличкий злам на ньому видавався дивовижно недоречним на її обличчі, загалом витонченому.
Вашет усміхнулася мені широкою рожевою усмішкою, показуючи білі зуби.
— Отже, — заговорила вона бездоганною атурською, — тепер ти мій.
— Ти говориш атурською, — дурнувато бовкнув я.
— Більшість із нас говорить, — пояснила вона. Вона мала кілька зморщок довкола вуст і в кутиках очей, тож я припустив, що вона років на десять старша за мене. — Тяжко жити на світі без доброго володіння цією мовою. Тяжко вести справи.
Я надто пізно спохопився. «Офіційно. Повага».
— Ти Вашет — я правильно здогадався?
Її вуста знову розтягнулися в усмішці. Вашет повторила мій жест широким змахом руки, так утрирувано, що я мимоволі відчув себе об’єктом насмішки.
— Так. Я буду твоєю вчителькою.
— А що Шегін? Я так зрозумів, що вчителька тут вона.
Вашет поглянула на мене, вигнувши брову. Таке виразне обличчя в адема було дивовижею.
— У загальному розумінні це так. Але в більш практичному розумінні Шегін занадто важлива, щоб проводити час із таким, як ти.
Я показав жест «ввічливість» і сказав:
— Я був цілком задоволений Темпі.
— І якби нашою метою було твоє задоволення, це могло б мати значення, — відповіла вона. — Однак Темпі більше скидається на вітрильник, аніж на вчителя.
Тут я трохи наїжачився.
— Ти ж розумієш, він мій друг.
Вона примружила очі.
— Тоді ти, як його друг, можеш не помічати його хиб. Він вправний боєць, але не більше. Він ледве розмовляє вашою мовою, має небагато досвіду взаємодії з реальним світом і, якщо вже зовсім відверто, не бозна-який розумник.
— Прикро, — відказав я. «Жаль». — Я не хотів тебе образити.
— Не показуй мені смирення, якщо це не щиро, — промовила Вашет, не припиняючи оглядати мене примруженими очима. — Навіть тоді, коли ти робиш зі свого обличчя маску, твої очі — наче блискучі вікна.
— Перепрошую, — серйозно сказав я. «Вибачення». — Я сподівався справити гарне перше враження.
— Чому? — запитала вона.
— Хотів би, щоб ти добре про мене думала.
— А я хотіла б мати причину добре про тебе думати.
Я вирішив спробувати ще раз, сподіваючись перевести розмову на безпечнішу тему.
— Темпі назвав тебе Молотом. Чому?
— Це моє ім’я. Вашет. Молот. Глина. Прядильне Колесо, — вона вимовила своє ім’я трьома різними способами, щоразу в іншому ритмі. — Я те, що формує й гострить — або знищує.
— А чому глина?
— Це теж стосується мене, — відповіла Вашет. — Навчати може лише те, що гнеться.
Поки вона говорила, я відчув, як у мені зростає захват.
— Визнаю, — промовив я, — приємно буде розмовляти зі своєю вчителькою однією мовою. Є тисяча запитань, яких я не ставив, бо знав, що Темпі не зможе їх зрозуміти. А якби й зрозумів, я не зміг би осмислити його відповіді.
Вашет кивнула й сіла на одну з лав.
— Уміння спілкуватися — це також шлях учителя, — сказала вона. — А тепер піди знайди довгий цурпалок і принеси його мені. Тоді ми почнемо урок.
Я подався до дерев. Її прохання видавалося ритуальним, тож я не хотів вертатися з першою-ліпшою гілкою, знайденою на землі. Врешті я знайшов вербу й відламав гнучку галузку, що була довша за моє передпліччя й завтовшки з мій мізинець.
Я повернувся до лави, на якій сиділа Вашет. Коли я вручив їй вербову гілку, вона витягнула меч із-за плеча й заходилася обрізати невеличкі відростки гілочок, що залишилися.
— Ти сказала «навчати може лише те, що гнеться», — мовив я. — Тож я подумав, що це буде доречно.
— Для сьогоднішнього уроку підійде, — запевнила вона, остаточно прибравши кору. Не зосталося нічого, крім тонкого білого прута. Вашет обтерла меч об сорочку, вклала його в піхви й зіп’ялася на ноги.
Тримаючи в одній руці вербову гілку, Вашет замахала нею вперед-назад. Пролітаючи в повітрі, гілка видавала негучне «жух-жух».
Тепер, коли Вашет була ближча до мене, я помітив: хоча вона носила звичний червоний одяг найманця, на ній вбрання, на відміну від Темпі й багатьох інших, не було міцно закріплене шкіряними ремінцями. Натомість її сорочка та штани були щільно прив’язані до рук, ніг і грудей смугами криваво-червоного шовку.
Вона перехопила мій погляд і серйозно сказала:
— Зараз я тебе вдарю. Стій нерухомо.
Вашет почала неквапом обходити мене по колу, не припиняючи розмахувати вербовим прутом. «Жух-жух». Вона зайшла за мене, і не бачити її було ще гірше. «Жух-жух». Вона замахала прутом швидше, і звук змінився. «В-і-і-іп. Ві-і-і-іп». Я й не смикнувся.
