— Зуби й губи Тейлу! — лайнувся я. — Гаразд. Іди по Фелу.
Він шалено замахав руками.
— Ні. Ні, ні, ні. Десятка.
Я засміявся.
— Не для того. Їй випав вечір запалка.
— Думаєш, вона поміняється з тобою?
— Вона вже це пропонувала.
Сім звівся на ноги.
— Йду по неї.
— Я буду тут, — сказав я.
Сім завзято кивнув і нервово оглянув кімнату.
— Мабуть, найбезпечніше тобі не робити нічого, поки мене не буде, — мовив він, відчиняючи двері. — Просто сиди без діла, доки я не повернуся.
***
Сіма не було всього п’ять хвилин — і воно, мабуть, на краще.
У двері постукали.
— Це я, — долинув Сімів голос крізь дерево. — Тут усе гаразд?
— А знаєш, що дивно? — озвався я крізь двері. — Я спробував зрозуміти, як можна повеселитися, поки тебе нема, та не зміг, — я оглянув кімнату. — Здається, це означає, що гумор закорінений у порушенні суспільних норм. Я не можу нічого порушувати, бо не можу збагнути, що було б неприйнятно для суспільства. Мені все здається однаковим.
— Можливо, ти маєш рацію, — сказав Сім, а тоді запитав: — Але ти все одно щось утнув?
— Ні, — відповів я. — Я вирішив бути хорошим. Ти знайшов Фелу?
— Так. Вона тут. Але, перш ніж ми зайдемо, пообіцяй, що нічого не робитимеш, не спитавшись у мене. Згода?
Я засміявся.
— Та згода. Просто не змушуй мене робити дурниці перед нею.
— Обіцяю, — промовив Сім. — Може, сядеш? Просто для певності.
— Уже сиджу, — запевнив я.
Сім відчинив двері. Я побачив, що з-за його плеча визирає Фела.
— Привіт, Фело, — озвався я. — Мені потрібно обмінятися з тобою часом.
— По-перше, — заговорив Сім, — надягни сорочку назад. Це приблизно двійка.
— Ой, — сказав я. — Звиняйте. Мені було жарко.
— Можна було відчинити вікно.
— Я подумав, що безпечніше буде обмежити свою взаємодію із зовнішніми предметами, — пояснив я.
Сім здійняв брову.
— Насправді дуже добра думка. Просто в цьому випадку ти через неї трішки схибив.
— Ого, — долинув із коридору Фелин голос. — Це він серйозно?
— Цілком серйозно, — запевнив Сім. — Чесно? Не думаю, що тобі безпечно сюди заходити.
Я натягнув сорочку і сказав:
— Одягнувся. Навіть сяду на свої долоні, якщо так тобі буде спокійніше.
А тоді так і зробив, підсунувши їх під ноги.
Сім завів Фелу всередину, а тоді зачинив за нею двері.
— Фело, ти просто прекрасна, — сказав я. — Я віддав би всі гроші, які маю в гаманці, за можливість просто подивитися дві хвилини на тебе голяка. Віддав би все, що маю. Крім лютні.
Важко сказати, хто з них почервонів сильніше. Либонь, таки Сім.
— Не треба було цього казати, так? — запитав я.
— Ні, — промовив Сім. — Це приблизно п’ятірка.
— Але ж це безглуздо, — обурився я. — Жінки на картинах бувають голими. Люди ж купують картини, так? І жінки для них позують.
Сім кивнув.
— Це правда. Але все одно. Просто посидь якусь хвильку, нічого не кажучи й не роблячи. Гаразд?
Я кивнув.
— Аж не віриться, — сказала Фела. Рум’янець на її щоках зник. — Не можу не думати, що ви влаштували мені якийсь вигадливий розіграш.
— Якби ж то! — відповів Сіммон. — Ця штука страшенно небезпечна.
— Як він може пам’ятати про картини з оголеною натурою й не пам’ятати, що на людях не варто знімати сорочку? — запитала вона Сіма, не зводячи з мене погляду.
— Це просто здавалося не надто важливим, — пояснив я. — Я знімав із себе сорочку, коли мене шмагали. То було на людях. І це здається дивним приводом отримати на горіхи.
— Ти знаєш, що сталося б, якби ти спробував зарізати Емброуза? — поцікавився Сіммон.
Я замислився на мить. Це було все одно що намагатися згадати, що ви їли на сніданок місяць тому.
— Мабуть, мене судили б, — поволі проказав я, — а ще хтось замовляв би мені випивку.
Фела заглушила рукою смішок.
— А як щодо такого? — запитав Сіммон. — Що гірше: вкрасти пиріг чи вбити Емброуза?
Я на мить напружено замислився.
— Пиріг м’ясний чи фруктовий?
— Ого, — ледве видихнула Фела. — Це… — похитала головою. — В мене мало мурашки по шкірі не побігли.
Сіммон кивнув.
— Це страшний витвір алхімії. Варіант заспокійливого засобу, що називається «сливовий вузол». Його навіть ковтати не треба. Він усотується просто у шкіру.
Фела поглянула на Сіма.
— Звідки ти стільки про нього знаєш?
Той кволо всміхнувся.
— Мандраґ розповідає про нього на кожному занятті з алхімії, яке проводить. Я вже чув цю історію з десяток разів. Це його улюблений приклад зловживання алхімією. Років із п’ятдесят тому один алхімік в Атурі за допомогою нього зіпсував життя кільком чиновникам. Упіймали його лише тому, що одна графиня збісилася посеред весілля, вбила десяток людей і…
Сім зупинився й похитав головою.
— Коротше кажучи, було кепсько. Досить кепсько, щоб коханка того алхіміка здала його варті.
— Сподіваюся, він дістав по заслузі.
— І навіть більше, — похмуро відповів Сім. — Суть у тому, що цей засіб на всіх діє по-різному. Він не просто сповільнює гальма. Він посилює емоції. Звільняє приховані бажання й водночас надає дивну вибіркову пам’ять, дуже схожу на моральну амнезію.
— Я не почуваюся погано, — зауважив я. — Ба більше, почуваюся доволі добре. Але хвилююся через вступ.
Сім змахнув рукою.
