Страх мудреця полностью

— Бачиш? Він пам’ятає про вступ. Для нього це важливо. Зате інше просто… зникло.

— Це лікується? — нервово запитала Фела. — Хіба його не слід відвести до Медики?

Сіммон набув збентеженого вигляду.

— Не думаю. Можливо, там спробують якесь проносне, але не можна сказати, ніби зараз крізь нього проходить якийсь засіб. Алхімія працює не так. Він перебуває під впливом незв’язаних начал. Їх не можна змити так, як зазвичай позбуваються ртуті чи офалуму.

— Проносне — це якось невесело, — докинув я. — Якщо мій голос чогось вартий.

— А ще існує ймовірність, що там вирішать, ніби він зламався під дією стресу перед вступом, — сказав Фелі Сім. — Таке щосеместру трапляється з кількома студентами. Його запроторили б до Гавані, доки не впевнилися б…

Я вже звівся на ноги, стиснувши кулаки.

— Краще бути розрізаним на шматочки в пеклі, ніж дозволити їм запроторити себе до Гавані, — люто заявив я. — Навіть на годину. Навіть на хвилину.

Сім сполотнів і відступив на крок, піднявши руки долонями назовні, неначе хотів захиститись. Однак його голос був твердий і спокійний.

— Квоуте, кажу тобі тричі. Зупинися.

Я зупинився. Фела стежила за мною великими наляканими очима.

Сіммон твердо повів далі:

— Квоуте, кажу тобі тричі: сядь.

Я сів.

Фела, яка стояла позаду Сіммона, здивовано поглянула на нього.

— Дякую, — люб’язно промовив він і опустив руки. — Згоден. Медика — не найкраще місце для тебе. Це можна просто перечекати тут.

— Мені теж видається, що так краще, — відповів я.

— Навіть якби в Медиці все минуло спокійно, — додав Сіммон. — Я гадаю, що ти будеш схильний більше висловлювати свою думку, ніж зазвичай, — він легко, іронічно всміхнувся. — Таємниці — наріжний камінь цивілізації, а я знаю, що в тебе їх трохи більше, ніж переважно буває в людей.

— Здається, у мене немає таємниць, — відказав я.

Сім і Фела розреготалися одночасно.

— Боюся, ти щойно довів, що він має рацію, — зауважила Фела. — Я знаю, що в тебе їх принаймні кілька.

— Я теж, — додав Сім.

— Ти мій спробний камінь, — знизав я плечима. А тоді всміхнувся Фелі й витягнув гаманець.

Сім похитав головою, дивлячись на мене.

— Ні, ні, ні. Я вже казав. Наразі побачити її голою буде найгіршою річчю на світі.

Тут Фела трохи примружилася.

— В чім річ? — запитав я. — Ти боїшся, що я повалю її на землю й накинуся на неї? — розсміявся.

Сім поглянув на мене.

— А хіба ні?

— Звісно, ні, — запевнив я.

Він перевів погляд на Фелу, а тоді знову на мене.

— А можеш сказати чому? — з цікавістю запитав Сім.

Я замислився.

— Просто… — замовк, а тоді похитав головою. — Це… Я просто не можу. Знаю, що не можу з’їсти камінь чи пройти крізь стіну. Отак воно і є.

Я зосередився на цьому на секунду й відчув, як запаморочилася голова. Приклав одну руку до очей і спробував зігнорувати несподіваний головокрут.

— Будь ласочка, скажіть мені, що я зараз маю рацію, — попросив я, раптом перелякавшись. — Камінь же не можна ­їсти, правильно?

— Правильно, — швидко запевнила Фела. — Не можна.

Я облишив намагання попорпатись у себе в голові в пошуках відповідей, і дивне запаморочення минуло.

Сім уважно стежив за мною.

— Якби ж то я знав, що означає це… — проказав він.

— Я непогано уявляю, — тихо, під носа вимовила Фела.

Я витягнув із гаманця вступний жетон зі слонової кістки.

— Я просто хотів помінятися, — мовив я. — Якщо, звісно, ти не хочеш дозволити мені побачити тебе голою, — підняв другою рукою гаманець і зазирнув Фелі в очі. — Сім каже, що це неправильно, але він поводиться з жінками як ідіот. Голова в мене, може, й не так міцно сидить на плечах, як хотілося б, але це я пам’ятаю чітко.

***

За чотири години мої гальма почали поступово вертатися до нормального стану, а ще за дві вони остаточно запрацювали. Сіммон провів увесь той день зі мною, терплячий, як священник, і пояснював: ні, не можна піти купити нам пляшку бранду. Ні, не можна йти кóпати собаку, що гавкає через дорогу. Ні, не можна йти до Імрі шукати Денну. Ні. Тричі ні.

До заходу сонця я повернувся до свого звичного напів­морального стану. Сіммон ретельно опитав мене, перш ніж провести назад до моєї кімнати в Анкера, а там примусив мене заприсягтися материнським молоком, що я не покину кімнати до ранку. Я заприсягся.

Але в мене не все було гаразд. Емоції досі палали, вибухали від кожної дрібниці. Ще гірше було те, що пам’ять не просто повернулася до норми, а повернулася з потужним, нестрим­ним завзяттям.

Коли я був із Сіммоном, було не так кепсько. Його присутність приємно відвертала увагу. Зате на самоті, у своїй кімнат­ці на горищі в Анкера, я залишився безпорадним перед своєю пам’яттю. Мій розум неначе прагнув розібрати й вивчити все гостре й болюче, що я коли-небудь бачив.

Здавалося б, найгірші мої спогади — про вбивство моєї трупи. Про те, як я повернувся до табору й побачив, як усе палає. Неприродні обриси тіл батьків у тьмяних сутінках. Запах обпа­леної парусини, крові й підпаленого волосся. Спогади про тих, хто їх убив. Про чандріян. Про чоловіка, що говорив до мене, всміхаючись на весь рот. Про Попела.