Страх мудреця полностью

— Тоді треба щось з’їсти. Яблуко, — він заметушився за шинквасом, а тоді виніс глиняний кухоль і важкий глек. — І молока випий. Я мушу використати його, доки не скисло. Клятий безлідник кілька днів тому почав здихати. Та штука стала мені у три таланти. Я знав, шо не треба марнувати на неї гроші, коли тут такий дешевий лід.

Я перехилився через шинквас і поглянув на довгий дерев’яний ящик, захований поміж кухлів та пляшок.

— Я міг би поглянути на нього для тебе, — запропонував я.

Анкер здійняв брову.

— Можеш щось із ним зробити?

— Можу поглянути, — повторив я. — Може, там щось простеньке, і я здатен це полагодити.

Анкер знизав плечима.

— Більше його вже не зламати, — обтер руки об фартух і жестом покликав мене за шинквас. — Поки дивитимешся, я зроб­лю тобі кілька яєць. Їх теж треба використати, — відкрив довгий ящик, дістав пригорщу яєць, а тоді повернувся на кухню.

Я зайшов за ріг шинкваса та став на коліна, щоб поглянути на безлідник. То був оздоблений камінням ящик завбільшки з невелику дорожню скриню. Поза Університетом він був би дивом рукотворства, розкішшю. А тут, де натрапити на щось таке було легко, це була чергова непотрібна морока, що не працювала як годиться.

Це був максимально простий витвір рукотворства. Жодної рухомої деталі — просто дві пласкі бляшані смуги, вкриті сиґалдрією, що переносила тепло з одного кінця металевої смуги до іншого. Насправді це був усього-на-всього повільний, неефективний тепловий сифон.

Я присів і поклав пальці на бляшані смуги. Права була тепла — отже, внутрішня половина мала бути відповідно холодною. Проте смуга ліворуч мала кімнатну температуру. Я ви­тягнув шию, щоб поглянути на сиґалдрію, й зауважив у блясі глибоку подряпину, що перекреслювала дві руни.

Цим усе й пояснювалося. Витвір сиґалдрії багато в чому схожий на речення. Приберіть кілька слів — і воно просто стане безглуздим. Мушу сказати, що воно стає безглуздим зазвичай. Іноді пошкоджений витвір сиґалдрії може діяти по-справжньому неприємно. Я насуплено поглянув на бляшану смугу. Рукотворство там було недбале. Руни мали бути зі внутрішнього боку смуги — там, де їх не можна було б пошкодити.

Я попорпався за шинквасом, доки не знайшов у віддаленій частині шухляди забутий молоток для льоду, а тоді обережно вбив дві пошкоджені руни у м’яку поверхню бляхи. Відтак зосередився і знову витиснув їх кінчиком ножа для фруктів на товстій металевій смузі.

Із кухні вийшов Анкер із цілою тарілкою яєць і помідорів.

— Тепер має працювати, — оголосив я.

Почав їсти лише з увічливості, а тоді збагнув, що дійсно ­голодний.

Анкер оглянув ящик і підняв кришку.

— Отак просто?

— Так само як з усім іншим, — відповів я з наполовину напханим ротом. — Просто, якщо ви розумієте, що робите. Він має працювати. Дайте безліднику один день — і побачите, чи справді він охолоджується.

Я доїв тарілку яєць і випив молоко так швидко, як тільки міг це зробити, не здаючись неґречним.

— Сьогодні мені треба буде взяти гроші, що набігли за випивку, — зауважив я. — Цього семестру оплатити навчання ­буде складно.

Анкер кивнув і зазирнув у невелику книгу, яку тримав під шинквасом. Порахував увесь ґрейсдельський мед, який я буцімто пив останні два місяці. Відтак він дістав гаманець, відрахував і поклав на стіл десять мідних йотів. Цілий талант — удвічі більше, ніж я очікував. Я спантеличено поглянув на чоловіка.

— Котрийсь із Кілвінових хлопців узяв би з мене не менш як пів таланта, якби прийшов полагодити цю штуку, — пояснив Анкер, копнувши безлідник.

— Я не можу бути певним…

Він замахав рукою, змушуючи мене мовчати.

— Якщо його не полагоджено, я вирахую це з твоєї платні за наступний місяць, — заявив. — Або за допомогою нього змушу тебе грати ще й увечері у відбирок, — Анкер усміхнувся. — Я вважаю це інвестицією.

Я прибрав гроші до гаманця: «Чотири таланти».

***

Прямуючи до Промислу, щоб побачити, чи не було нарешті продано мої лампи, я помітив, як подвір’я перетинає людина зі знайомим обличчям, убрана в темні шати майстра.

— Майстре Елодін! — гукнув я, побачивши, як той наближається до бічних дверей Зали Майстрів. Це була одна з небагатьох будівель, у яких я ще проводив небагато часу, бо там не було майже нічого, крім житла для майстрів та місцевих ґілерів і гостьових кімнат для прибулих арканістів.

Почувши своє ім’я, він обернувся. А тоді, побачивши, як я мчу до нього, закотив очі та знову повернувся до дверей.

— Майстре Елодін! — озвався я, трохи засапаний. — Можна швидко дещо у вас запитати?

— Із погляду статистики це доволі ймовірно, — сказав він і відімкнув двері яскравим латунним ключем.

— То вас можна запитати?

— Сумніваюся, що тебе зупинила б хоч якась сила, відома людству.

Він розчахнув двері й попрямував усередину.

Мене не запрошували, та я все ж прослизнув усередину, за ним. Елодіна було важко відстежити, і я боявся, що, не скориставшись отим шансом, можу зустріти його знову лише за виток.

Я пройшов слідом за ним крізь вузький кам’яний коридор.

— До мене дійшла чутка, буцімто ви збираєте групу студентів для вивчення іменування, — сторожко розпочав я.