Страх мудреця полностью

Алверон поглянув на Мелуан, але вона твердо мотнула головою.

— Я не допущу, щоб про це розповідали чужинцям.

Мейра ця відповідь, схоже, засмутила, проте він не став наполягати, а натомість ізнову повернувся до мене.

— Дозволь знову поставити тобі твої ж запитання. Що це за деревина?

— Вона протрималася три тисячі років, — замислився я вголос. — Важка, хоч і пустотіла. Отже, це має бути повільне дерево, на кшталт грабу чи ренелу. Забарвлення й вага наводять на думку про те, що в деревині є й чимало металу, як у роа. Ймовірно, заліза й міді, — я знизав плечима. — Нічого кращого на думку не спадає.

— Що там усередині?

Я добре подумав, перш ніж щось сказати, а тоді заговорив:

— Щось менше за сільничку… — Мелуан усміхнулася, зате Алверон ледь помітно нахмурився, тож я швидко продовжив: — Щось металеве, судячи з того, як вага пересувається, коли я її нахиляю, — я заплющив очі й послухав приглушені звуки, з якими вміст скриньки совався в ній. — Ні. З огляду на вагу це може бути щось скляне чи кам’яне.

— Щось дорогоцінне, — сказав Алверон.

Я розплющив очі.

— Не обов’язково. Це стало дорогоцінним через свій вік і через те, що так довго перебувало в руках певної родини. Також ця річ дорогоцінна, тому що це таємниця. Та чи було це дорогоцінним від початку? — я знизав плечима. — Хто його зна?

— Але ж дорогоцінні речі зберігають під замком, — нагадав Алверон.

— Точно, — я підняв скриньку, демонструючи її гладеньку лицьову грань. — Ця річ не зберігається. Ба більше, людей можуть оберігати від неї. Можливо, це щось небезпечне.

— Чому ти так кажеш? — запитав із цікавістю Алверон.

— Навіщо завдавати собі стільки клопоту? — обурилася Мелуан. — Навіщо зберігати щось небезпечне? Якщо річ небезпечна, її знищують, — схоже, вона відповіла на власне запитання, щойно його озвучила. — Якщо вона не була одночасно небезпечною й дорогоцінною.

— Можливо, вона була надто корисна, щоб її знищувати, — припустив Алверон.

— Можливо, вона була незнищенна, — сказав я.

— І останнє, найкраще, — промовив Алверон, нахилившись іще далі вперед. — Як це відкрити?

Я добре придивився до скриньки, покрутив її в руках, натиснув на її боки. Провів пальцями по візерунках у пошуках невидимого мені шва. Легенько потрусив, спробував на смак повітря довкола неї, підніс її на світло.

— Гадки не маю, — зізнався я.

Алверон трохи згорбився.

— Гадаю, сподіватися на це було занадто. Може, якісь чари?

Я завагався: не хотілося казати йому, що такі чари існують лише в казках.

— Якщо так, то я такими не володію.

— А ви ніколи не думали просто розрізати її? — запитав Алверон дружину.

Мелуан ця пропозиція, схоже, перелякала не менше, ніж мене.

— Ніколи! — вимовила вона, щойно перевела дух. — Це ж правдиве коріння нашої родини. Я швидше подумала б, чи не засолити кожен акр наших земель.

— Та й ця деревина така тверда, — поспіхом додав я, — що тоді ви, найпевніше, зіпсували б те, що лежить усередині. Особливо якщо це щось крихке.

— Я просто подумав… — заспокоїв дружину Алверон.

— Недостатньо подумав, — різко сказала Мелуан, а тоді, либонь, пошкодувала про свої слова. — Вибач, але вже сама думка… — вона замовкла, явно занепокоєна.

Він погладив її по долоні.

— Розумію, люба моя. Ти правильно кажеш, я недостатньо подумав.

— А тепер можна її прибрати? — запитала його Мелуан.

Я знехотя повернув їй скриньку.

— Якби вона мала замок, я міг би спробувати його здолати, але я навіть не здогадуюся, де тут може бути петля чи шов кришки. — «Без замків і кришки скриня, де лежить його каміння». У мене в голові шалено закрутився дитячий ігровий віршик, і я ледве встиг обернути свій сміх на кашель.

Алверон цього наче й не помітив.

— Як завжди довіряю твоїй розсудливості, — він звівся на ноги. — На жаль, боюся, що витратив більшу частину нашого часу. Певен, що ти маєш інші справи. Зустрінемося завтра, щоб поговорити про амірів? Після другого дзвону?

Я підвівся разом із мейром.

— Якщо ваша милість не проти, я маю ще одну тему для ­обговорення.

Він серйозно поглянув на мене.

— Тема, як я розумію, важлива.

— Украй актуальна, ваша милосте, — нервово промовив я. — Вона не має чекати більше ні дня. Я згадав би про неї швидше, якби ми мали час і місце для усамітнення.

— Чудово, — він сів назад. — Що так жахливо тебе бен­тежить?

— Леранде, — дещо докірливо озвалася Мелуан, — час уже минув. Гаяніс чекає.

— Хай чекає, — відказав мейр. — Квоут у всьому послужив мені добре. Він нічого не робить несумлінно, а якщо я на нього не зважаю, то лише шкоджу сам собі.

— Ви мені лестите, ваша милосте. Це тема серйозна, — я позирнув на Мелуан. — А також дещо делікатна. Якщо ваша дружина бажає піти, то це, можливо, й на краще.

— Хіба я не маю залишитись, якщо тема важлива? — сердито поцікавилася вона.

Я запитливо глянув на мейра.

— Усе, що ти бажаєш сказати мені, можна казати й моїй дружині, — запевнив він.