Я просидів кілька довгих хвилин, спостерігаючи за пурханням пташок у саду за моїм вікном. У конверті містилося саме те, про що писав Алверон. Акредитив був справжнім витвором мистецтва, підписаним і запечатаним у чотирьох місцях Алвероном і його головним казначеєм.
Інший документ, якщо на те пішло, був іще гарніший. Він був оформлений на цупкому аркуші кремового велуму, підписаному рукою самого мейра та скріпленому печатками Алверона, як родинною, так і особистою.
От тільки це був не документ про покровительство. Я уважно його прочитав. За замовчуванням із нього випливало, що я не перебуваю на службі в мейра і ми не прив’язані один до одного. Та все ж він надавав право вільно пересуватись, а також право виступати під його іменем. Цей документ був дивним компромісом.
Щойно я закінчив одягатись, у двері знову постукали. Я зітхнув, мало не очікуючи, що це нові вартові прийшли викинути мене з кімнат.
Однак за відчиненими дверима знайшовся ще один хлопчина-гонець. Він ніс срібну тацю ще з одним листом. Цей був увінчаний печаткою Леклессів. Поряд із ним лежав перстень. Я, спантеличившись, узяв його й покрутив у руках. Він був не з заліза, як я очікував, а з блідої деревини. Збоку на ньому було неоковирно випалено ім’я Мелуан.
Я помітив, як вирячені очі гонця кидають погляд то на перстень, то на мене. А ще важливіше те, що я помітив, як на нього не дивляться вартові. Демонстративно не дивляться. До такого не-дивлення вдаються лише тоді, коли вашу увагу привертає до себе дещо дуже цікаве.
Я вручив хлопцеві свій срібний перстень і сказав:
— Віднеси це Бредонові. І не зволікай.
***
Коли я відчинив двері, Бредон дивився знизу вгору на вартових.
— Продовжуйте в тому ж дусі, хлопчики мої, — сказав він і грайливо потицяв одного з них ціпком у груди. Срібна вовча голова легенько задзеленчала об нагрудник вартового, і Бредон усміхнувся, наче веселий дядечко. — Завдяки вашим недремним очам ми всі почуваємося спокійніше.
Він зачинив за собою двері й поглянув на мене, здійнявши брову.
— Господи милосердний, хлопче, ти стрімко лізеш угору. Я знав, що ти однозначно добувся ласки від мейра, але щоб він призначив тобі двох зі своїх особистих охоронців? — чоловік притиснув руку до серця і драматично зітхнув. — Ще трохи — і ти станеш надто заклопотаний для таких, як бідолашний старий нікчема Бредон.
Я кволо йому всміхнувся.
— Гадаю, все не так просто, — підняв дерев’яний перстень так, щоб він побачив. — Скажіть-но мені, що це означає.
Весела бадьорість Бредона випарувалася швидше, ніж якби я витягнув закривавлений ніж.
— Пане й пані, — вимовив він. — Скажи, що одержав це від якогось старомодного фермера.
Я мотнув головою й віддав перстень йому.
Бредон покрутив перстень у руках.
— Мелуан? — тихо перепитав він. Повернув його, опустився на стілець неподалік і поклав ціпок на коліна. Його лице трохи посіріло. — Нова дружина мейра послала тобі це? Як виклик?
— Це максимально несхоже на виклик, — сказав я. — А ще вона надіслала прегарного листа, — я продемонстрував його другою рукою.
Бредон простягнув руку.
— Можна поглянути? — запитав, а тоді швидко прибрав руку. — Вибач. Просити про таке страшенно нечемно…
— Прочитати його — це найбільша ласка, яку ви могли б мені зробити, — запевнив я і втиснув лист йому в руки. — Мені вкрай потрібна ваша думка.
Бредон узяв листа й почав читати, злегка ворушачи губами. Просуваючись до низу аркуша, він поступово бліднув на виду.
— Ця пані має хист гарно говорити, — зауважив я.
— Це годі заперечувати, — погодився Бредон. — Усе одно що кров’ю написала.
— Гадаю, вона була б рада це зробити, — відповів я. — Але їй довелося б убити себе, щоб заповнити другу сторінку, — я простягнув йому наступну.
Бредон узяв її та продовжив читати, бліднучи ще сильніше.
