Страх мудреця полностью

Тут я відчув, як спалахнув рум’янцем, раптом засоромившись через те, що весь цей час приховував свою кров едема ру.

— Ваша милосте, я не сумніваюся, що ваша трупа належала до едема ру. Але ті, кого я вбив, до них не належали. Жоден ру не став би чинити так, як вони.

У Мелуан люто спалахнули очі.

— Ти їх не знаєш.

Я перехопив її погляд.

— Моя пані, я вважаю, що непогано їх знаю.

— Але чому? — запитав Алверон. — Хто при здоровому глузді спробував би видати себе за едема ру?

— Щоб легше було пересуватися, — сказав я. — А також ради захисту, який надає ваше ім’я.

Він відмахнувся від мого пояснення.

— То, напевно, були ру, які втомилися від чесної праці й натомість узялися до крадіжок.

— Ні, ваша милосте, — наполіг я. — То були не едема ру.

Алверон докірливо глянув на мене.

— Та ну тебе. Хто може відрізнити бандитів від гурту ру?

— Їх ніяк не відрізнити, — холодно сказала Мелуан.

— Ваша милосте, я помітив би різницю, — палко запевнив я. — Я сам едема ру.

Мовчання. Обличчя Мелуан виражало то отетерілий шок, то недовіру, то лють, то огиду. Вона зіп’ялася на ноги, на­була на мить такого вигляду, ніби зібралася в мене плюнути, а тоді напружено вийшла за двері. Залунав брязкіт: її особиста охорона виструнчилася й пішла за нею, коли вона покинула зовнішні кімнати.

Алверон продовжив дивитися на мене. Його обличчя стало суворим.

— Якщо це жарт, то жарт кепський.

— Це не жарт, ваша милосте, — запевнив я, борючись зі своїм норовом.

— А чому тобі видалося необхідним це від мене приховувати?

— Я цього не приховував, ваша милосте. Ви й самі кілька разів згадували, що я аж ніяк не народився шляхтичем.

Він сердито вдарив по бильцю свого крісла.

— Ти знаєш, про що я! Чому ти ніколи не згадував, що належиш до ру?

— На мою думку, причина доволі очевидна, ваша милосте, — напружено сказав я, намагаючись не випльовувати слів. — Слова «едема ру» надто сильно пахнуть для багатьох ніжних но­сиків. Ваша дружина виявила, що цього запаху не перебивають її парфуми.

— Моя пані мала негативний досвід із ру в минулому, — сказав мейр замість пояснення. — Тобі незле було б узяти це до уваги.

— Я знаю про її сестру. Про трагічну ганьбу її родини. Втекти й покохати мандрівного артиста. Який жах, — саркастично промовив я, і все моє тіло защипало від пекучого гніву. — Розум її сестри є окрасою всієї родини, не те що дії вашої дружини. Моя кров не менш цінна, ніж кров будь-якої іншої людини, і цінніша, ніж кров багатьох. А якби це й було не так, то ваша дружина не має права поводитися зі мною так, як повелася.

Алверонове обличчя посуворішало.

— Я вважаю, що вона має право поводитися з тобою як забажає, — сказав він. — Твоя раптова заява її просто вразила. Зважаючи на те що вона відчуває до вашого драного брата, я думаю, що вона демонструвала унікальну витримку.

— Гадаю, їй гірко від правди. Язик мандрівного артиста вклав її в ліжко швидше, ніж її сестру.

Ледве це вимовивши, я зрозумів, що зайшов надто далеко, і зціпив зуби, щоб, бува, не бовкнути чогось іще гіршого.

— На цьому все, — оголосив Алверон із холодною офіційністю. Очі в нього були категоричні й сердиті.

Я пішов з усією сердитою гідністю, на яку був здатен. Не тому що мені більше нíчого було сказати, а тому що якби я залишився бодай на секунду довше, то мейр викликав би варту, а я не бажав іти з нею.

Наступного ранку, коли я саме вдягався, прибув хлопчик-гонець, який приніс грубий конверт із печаткою Алверона. Я сів біля вікна і знайшов усередині кілька листів. У першому було написано:

Квоуте!

Я подумав і вирішив, що з огляду на послуги, які ти мені надав, твоя кров важить украй мало.

Однак моя душа прив’язана до іншої, чий комфорт мені дорожчий за власний. Я сподівався залишити тебе на службі, та не можу. Ба більше, позаяк твоя присутність викликає в моєї дружини суттєве занепокоєння, я мушу попросити тебе повернути мій перстень і покинути Северен, щойно матимеш змогу.

Я припинив читати, звівся на ноги й відчинив двері до своїх кімнат. У коридорі виструнчилися двійко вартових Алверона.

— Пане! — озвався один із них, придивившись до напів­одягненого мене.

— Просто перевіряю, — запевнив я, а тоді зачинив двері.

Повернувся на своє місце та знов узяв листа.