— Двадцять два й чотири, — уточнив він, а тоді дістав олівець і шматок паперу. — Тобі давати все?

Я всміхнувся.

***

Коли я вирушив до Імрі, гаманець у мене був такий важкий, що я боявся закульгати. Зайшов до Анкера й забрав свою дорожню торбу, вмостивши її на протилежному плечі для рівноваги.

Я бродив містом, ліниво минаючи всі місця, до яких раніше вчащали ми з Денною. Роздумував, де вона може бути.

Коли мій ритуальний пошук завершився, я подався до провулка, в якому пахло згірклим жиром, і піднявся вузькими сходами. Енергійно постукав у двері Деві, зачекав одну довгу хвилину, а тоді постукав іще раз, гучніше.

Стало чути, як відсувається засув і крутиться замок. Двері прочинились, і на мене визирнуло одне світло-блакитне око. Я всміхнувся.

Двері поволі відчинилися. Деві стояла на порозі, витріщившись на мене порожнім поглядом і тримаючи руки по швах.

Я здійняв брову, поглянувши на неї, й запитав:

— Що таке? Дотепних фразочок не буде?

— Я не веду справ на сходовому майданчику, — машинально промовила вона. Голос у неї був абсолютно позбавлений інтонації. — Доведеться тобі зайти всередину.

Я зачекав, але вона не зійшла з порога. Я занюхав пахощі кориці й меду, що виринали з кімнати в неї за спиною.

— Деві, — запитав я, — у тебе все гаразд?

— Ти… — вона замовкла, не зводячи з мене погляду. Голос у неї був безживний і беземоційний. — Ти ж ніби як мертвий.

— У цьому, як і багато в чому іншому, я хотів би всіх розчарувати, — відказав я.

— Я була певна, що він зробив це, — продовжила Деві. — Баронство його батька називається Піратські Острови. Я була певна, що він зробив це, бо ми підпалили його кімнати. Насправді підпалила я, та він не міг цього знати. Він бачив лише тебе. Тебе й того хлопаку-шалдійця.

Деві підвела погляд на мене, кліпаючи на світлі. Гостролиця дівчина-ґелет завжди була світлошкірою, та цього разу я вперше побачив її блідою.

— Ти витягнувся, — зауважила вона. — Я вже майже забула, який ти високий.

— А я майже забув, яка ти симпатична, — відповів я. — Але остаточно забути не зміг.

Деві продовжувала стояти на порозі, бліда, з витріщеними очима. Я, стривожившись, ступив уперед і легенько поклав долоню їй на передпліччя.

Вона не відсахнулася, хоч я почасти цього й очікував, а просто опустила погляд на мою руку.

— Зараз я чекаю на дотеп, — лагідно подражнився я. — Зазвичай ти швидша.

— Здається, мені зараз не дорівнятися до тебе дотепністю, — сказала вона.

— А я ніколи й не підозрював, що ти можеш дорівнятися до мене дотепністю, — відповів я. — Проте люблю час від часу весело потеревенити.

Деві ледь помітно всміхнулась, і її щоки знову трохи зару­м’янилися.

— Дупа ти кінська, — насварилася вона.

— Оце вже більше схоже на тебе, — підбадьорливо сказав я, витягаючи її з порога на ясне світло осіннього дня. — Я знав, що ти можеш.

***

Ми вдвох пішли до шинку неподалік і завдяки одному маленькому пиву й великому обіду Деві оговталася від шоку, який відчула, побачивши мене живим. Невдовзі вона знову стала такою гострою на язик, як зазвичай, і ми обмінювалися дотепами за кухлями сидру зі спеціями.

Опісля ми неквапом повернулися до її кімнат за різницькою крамницею. Там Деві виявила, що забула замкнути двері.

— Тейлу милосердний! — сказала вона, коли ми опинилися всередині, ошаліло роззираючись довкола. — Це у мене вперше.

Роззирнувшись, я побачив, що в її кімнатах мало що змінилося, відколи я бачив їх востаннє, хоча другий набір її книжкових полиць був заповнений майже наполовину. Я про­глянув назви книжок, поки Деві обшукувала інші кімнати, пересвідчуючись у тому, що нічого не зникло.

— Не хочеш щось позичити? — запитала вона, повернувшись до кімнати.

— Насправді, — сказав я, — у мене є дещо для тебе.

Я поставив свою дорожню торбу на її письмовий стіл і, попор­павшись у ній, знайшов плескуватий прямокутний па­ку­нок, загор­нутий у церату й перев’язаний шпагатом. Переставив торбу на підлогу й поклав пакунок на стіл, а тоді підштовхнув до Деві.

Вона із сумнівом на обличчі наблизилася до столу, а тоді сіла й розгорнула пакунок. Усередині був примірник «Целум Тінтуре», який я вкрав у бібліотеці Кодікуса. Не надто рідкісна книжка, але корисний ресурс для алхіміка, вигнаного з Архівів. Щоправда, сам я, звісно, нічого не знав про алхімію.

Деві опустила погляд на книжку й запитала:

— І для чого це?

Я розсміявся.

— Це подарунок.

Вона примружено поглянула на мене.

— Якщо ти вважаєш, ніби так дістанеш відстрочку за по­зикою…

Я хитнув головою й відповів:

— Я просто подумав, що це тобі сподобається. Що ж до позики… — дістав гаманець і виклав їй на стіл дев’ять товстих талантів.

— Ну що ж, — промовила Деві, злегка здивувавшись, — схоже, хтось здійснив вигідну подорож, — вона підвела погляд на мене. — Ти впевнений, що не хочеш зачекати до оплати навчання?

— Та я вже, — повідомив.

Деві навіть не спробувала забрати гроші.

— Не хотіла б зоставити тебе без гроша на початку нового семестру, — промовила вона.

Я підняв свій гаманець однією рукою. Він задзеленчав із прекрасною, майже музикальною повнотою.

Перейти на страницу:

Поиск

Книга жанров

Похожие книги