— Двадцять два й чотири, — уточнив він, а тоді дістав олівець і шматок паперу. — Тобі давати все?
Я всміхнувся.
***
Коли я вирушив до Імрі, гаманець у мене був такий важкий, що я боявся закульгати. Зайшов до Анкера й забрав свою дорожню торбу, вмостивши її на протилежному плечі для рівноваги.
Я бродив містом, ліниво минаючи всі місця, до яких раніше вчащали ми з Денною. Роздумував, де вона може бути.
Коли мій ритуальний пошук завершився, я подався до провулка, в якому пахло згірклим жиром, і піднявся вузькими сходами. Енергійно постукав у двері Деві, зачекав одну довгу хвилину, а тоді постукав іще раз, гучніше.
Стало чути, як відсувається засув і крутиться замок. Двері прочинились, і на мене визирнуло одне світло-блакитне око. Я всміхнувся.
Двері поволі відчинилися. Деві стояла на порозі, витріщившись на мене порожнім поглядом і тримаючи руки по швах.
Я здійняв брову, поглянувши на неї, й запитав:
— Що таке? Дотепних фразочок не буде?
— Я не веду справ на сходовому майданчику, — машинально промовила вона. Голос у неї був абсолютно позбавлений інтонації. — Доведеться тобі зайти всередину.
Я зачекав, але вона не зійшла з порога. Я занюхав пахощі кориці й меду, що виринали з кімнати в неї за спиною.
— Деві, — запитав я, — у тебе все гаразд?
— Ти… — вона замовкла, не зводячи з мене погляду. Голос у неї був безживний і беземоційний. — Ти ж ніби як мертвий.
— У цьому, як і багато в чому іншому, я хотів би всіх розчарувати, — відказав я.
— Я була певна, що він зробив це, — продовжила Деві. — Баронство його батька називається Піратські Острови. Я була певна, що він зробив це, бо ми підпалили його кімнати. Насправді підпалила я, та він не міг цього знати. Він бачив лише тебе. Тебе й того хлопаку-шалдійця.
Деві підвела погляд на мене, кліпаючи на світлі. Гостролиця дівчина-ґелет завжди була світлошкірою, та цього разу я вперше побачив її блідою.
— Ти витягнувся, — зауважила вона. — Я вже майже забула, який ти високий.
— А я майже забув, яка ти симпатична, — відповів я. — Але остаточно забути не зміг.
Деві продовжувала стояти на порозі, бліда, з витріщеними очима. Я, стривожившись, ступив уперед і легенько поклав долоню їй на передпліччя.
Вона не відсахнулася, хоч я почасти цього й очікував, а просто опустила погляд на мою руку.
— Зараз я чекаю на дотеп, — лагідно подражнився я. — Зазвичай ти швидша.
— Здається, мені зараз не дорівнятися до тебе дотепністю, — сказала вона.
— А я ніколи й не підозрював, що ти можеш дорівнятися до мене дотепністю, — відповів я. — Проте люблю час від часу весело потеревенити.
Деві ледь помітно всміхнулась, і її щоки знову трохи зарум’янилися.
— Дупа ти кінська, — насварилася вона.
— Оце вже більше схоже на тебе, — підбадьорливо сказав я, витягаючи її з порога на ясне світло осіннього дня. — Я знав, що ти можеш.
***
Ми вдвох пішли до шинку неподалік і завдяки одному маленькому пиву й великому обіду Деві оговталася від шоку, який відчула, побачивши мене живим. Невдовзі вона знову стала такою гострою на язик, як зазвичай, і ми обмінювалися дотепами за кухлями сидру зі спеціями.
Опісля ми неквапом повернулися до її кімнат за різницькою крамницею. Там Деві виявила, що забула замкнути двері.
— Тейлу милосердний! — сказала вона, коли ми опинилися всередині, ошаліло роззираючись довкола. — Це у мене вперше.
Роззирнувшись, я побачив, що в її кімнатах мало що змінилося, відколи я бачив їх востаннє, хоча другий набір її книжкових полиць був заповнений майже наполовину. Я проглянув назви книжок, поки Деві обшукувала інші кімнати, пересвідчуючись у тому, що нічого не зникло.
— Не хочеш щось позичити? — запитала вона, повернувшись до кімнати.
— Насправді, — сказав я, — у мене є дещо для тебе.
Я поставив свою дорожню торбу на її письмовий стіл і, попорпавшись у ній, знайшов плескуватий прямокутний пакунок, загорнутий у церату й перев’язаний шпагатом. Переставив торбу на підлогу й поклав пакунок на стіл, а тоді підштовхнув до Деві.
Вона із сумнівом на обличчі наблизилася до столу, а тоді сіла й розгорнула пакунок. Усередині був примірник «Целум Тінтуре», який я вкрав у бібліотеці Кодікуса. Не надто рідкісна книжка, але корисний ресурс для алхіміка, вигнаного з Архівів. Щоправда, сам я, звісно, нічого не знав про алхімію.
Деві опустила погляд на книжку й запитала:
— І для чого це?
Я розсміявся.
— Це подарунок.
Вона примружено поглянула на мене.
— Якщо ти вважаєш, ніби так дістанеш відстрочку за позикою…
Я хитнув головою й відповів:
— Я просто подумав, що це тобі сподобається. Що ж до позики… — дістав гаманець і виклав їй на стіл дев’ять товстих талантів.
— Ну що ж, — промовила Деві, злегка здивувавшись, — схоже, хтось здійснив вигідну подорож, — вона підвела погляд на мене. — Ти впевнений, що не хочеш зачекати до оплати навчання?
— Та я вже, — повідомив.
Деві навіть не спробувала забрати гроші.
— Не хотіла б зоставити тебе без гроша на початку нового семестру, — промовила вона.
Я підняв свій гаманець однією рукою. Він задзеленчав із прекрасною, майже музикальною повнотою.
