— Я взагалі не планую йти, — лагідно сказав я. — Надто вже багато справ маю тут.
Арі схилила голову набік, щоб поглянути на мене з-за хмарки волосся.
— Наприклад, ходити до мене?
— Наприклад, ходити до тебе, — погодився я.
Після повернення до університету на мене чекала ще одна несподіванка.
За кілька днів після прибуття я знову взявся працювати у Промислі. Я вже не мав відчайдушної потреби у грошах, але скучив за роботою. Є щось дуже втішне в тому, щоб витворювати щось своїми руками. Справжнє рукотворство схоже на пісню в матеріальному втіленні. Воно — це акт творення.
Тож я пішов до Запасів, думаючи розпочати з чогось простого, оскільки давно не працював. Підійшовши до віконця, побачив знайоме обличчя.
— Привіт, Безіле, — озвався я. — За які гріхи загримів сюди цього разу?
Він опустив погляд і промимрив:
— Неналежне поводження з реагентами.
Я засміявся.
— Це не так страшно. Десь за виток тебе випустять.
— Ага, — він підвів погляд і присоромлено всміхнувся. — Я чув, що ти повернувся. Прийшов по записані на тебе гроші?
Я зупинився на середині складеного подумки переліку всього необхідного для теплової воронки.
— Прошу?
Безіл схилив голову набік.
— Записані на тебе гроші, — повторив він. — За «Безкровного», — трохи подивився на мене, а тоді, вочевидь, здогадався. — Так, звідки ж тобі знати… — він відступив на мить від віконця й повернувся з чимось схожим на восьмибічну лампу, повністю виготовлену із заліза.
Це було не схоже на стрілолов, який я виготовив. Той, який сконструював я, було зібрано з нуля, і він був доволі неоковирний. Цей же був гладенький і обтічний. Усі деталі щільно прилягали одна до одної, а ще він був укритий тонким шаром прозорої алхімічної емалі, здатної захищати від дощу та іржі. Розумно, треба було передбачити це в оригінальній конструкції.
Хоча почасти мені лестило, що моя конструкція сподобалася комусь настільки, що її скопіювали, сильнішим у мені виявилося роздратування: я побачив стрілолов, відточений набагато більше за мій оригінал. У деталях зауважив характерну однорідність.
— Хтось виготовив набір форм? — запитав я.
Безіл кивнув.
— О так. Дуже давно. Два набори, — він усміхнувся. — Мушу сказати, розумна штука. Я далеко не відразу додумався, як працює інерційний спуск, але тепер, коли зрозумів… — Безіл постукав себе по лобі. — Сам зробив дві штуки. Витрачений на них час гарно окупається. Палубні лампи й поряд не стояли.
Це викликало у мене мимовільну усмішку.
— Усе на світі краще за палубні лампи, — погодився я й узяв стрілолов. — Цей твій?
Безіл хитнув головою.
— Мій місяць як продали. Вони не залежуються. Розумно ти вчинив, що призначив за них таку низьку ціну.
Я покрутив стрілолов у руках і побачив викарбуване в металі слово. Масивні літери були глибоко витиснені в залізі, тож я зрозумів, що вони були й на формі. Там було написано: «Безкровний».
Я поглянув на Безіла. Він усміхнувся.
— Ти подався геть, не давши йому нормальної назви, — пояснив Безіл. — А тоді Кілвін офіційно оформив схему й додав її до записів. Нам треба було якось його назвати, перш ніж розпочати продаж, — його усмішка трохи померкла. — Але це сталося приблизно тоді, коли дійшла звістка, що ти зник у морі. Тож Кілвін залучив майстра Елодіна…
— Щоб дати йому нормальну назву, — продовжив я, не припиняючи крутити стрілолов у руках. — Ну звісно.
— Кілвін трохи побурчав, — сказав Безіл. — Назвав це драматичною маячнею. Проте назва прижилася, — він знизав плечима і трохи попорпався, а тоді продемонстрував книгу. — Хай там як, хочеш свої гроші? — заходився гортати сторінки. — Грошей уже точно накопичилося чимало. Їх виготовляє купа людей.
Він знайшов потрібну сторінку і провів пальцем уздовж рядка.
— Ось. Наразі продано двадцять вісім одиниць…
— Безіле, — заговорив я, — я справді не розумію, про що ти. Кілвін уже заплатив мені за перший, який я виготовив.
Безіл наморщив лоба.
— Твої комісійні, — промовив він буденним тоном. А тоді, побачивши мій отетерілий погляд, повів далі: — Щоразу, коли в Запасах щось продають, Промисел дістає комісійні, тридцять відсотків, а той, кому належить схема, дістає десять відсотків.
— Я гадав, що Запаси залишають собі всі сорок, — вражено сказав я.
Безіл стенув одним плечем.
— Здебільшого так. Більшість старих схем належать Запасам. Більшість речей уже винайдено. Але якщо йдеться про щось нове…
— Манет ніколи про таке не казав, — зауважив я.
Безіл винувато скривився.
— Старий Манет — робочий кінь, — увічливо пояснив він. — Але не найбільший новатор на світі. Він тут уже… скільки? Років із тридцять? Здається, у нього немає жодної власної схеми, — він трохи погортав книгу, проглядаючи сторінки. — Більшість серйозних рукотворців мають щонайменше одну, просто заради гордості, навіть якщо від цієї схеми жодної користі.
У мене в голові закрутилися цифри.
— Отже, десять відсотків від восьми талантів за штуку, — пробурмотів я, а тоді підвів погляд. — На мене чекає двадцять два таланти?
Безіл кивнув, дивлячись на запис у книзі.
