Натомість я попрямував до Стаєнь і постукав у двері Сіммона. Було рано, і я знав, що розбуджу його, але мені кортіло побачити знайоме обличчя. Почекавши одну коротеньку хвильку й не почувши нічого, я постукав ізнову, вже гучніше, і спробував усміхнутися найзухвалішою усмішкою, на яку був здатен.
Сім відчинив двері. Волосся в нього було скуйовджене, очі — червоні від недосипання. Він осоловіло витріщився на мене. Якусь мить його лице не виражало нічого, а тоді він кинувся на мене із задушливими обіймами.
— Почорніле тіло Господнє, — проказав він. Досі не чув від нього таких міцних висловів. — Квоуте! Ти живий.
***
Сім трохи поплакав, тоді покричав на мене, а відтак ми посміялися й усе владнали. Треп, схоже, стежив за моїми мандрами уважніше, ніж я думав. Відповідно, коли мій корабель зник, він припустив найгірше.
Ситуацію роз’яснив би лист, але мені й на гадку не спадало його послати. Думка про листи додому була мені абсолютно чужа.
— Надійшло повідомлення, що всі, хто був на кораблі, загинули, — сказав Сім. — Звістка розійшлася по всьому «Еоліяну», і вгадай, хто почув цю новину.
— Станчіон? — запитав я, знаючи, що він страшенний пліткар.
Сім похмуро хитнув головою.
— Емброуз.
— Ох, чудово, — іронічно зауважив я.
— Це було б кепсько почути від кого завгодно, — продовжив Сім. — Але від нього — найгірше. Я був наполовину певен, що він якимось робом потопив твій корабель сам, — він кволо всміхнувся. — Емброуз чекав мало не до вступних іспитів, перш ніж повідомити новину мені. Зайве й казати, що на іспиті я всрався, тож проходи´в в е’лірах на один семестр довше, ніж мав.
— Довше, ніж мав? — перепитав я. — Ти став ре’ларом?
Він усміхнувся.
— Лише вчора. Коли ти розбудив мене цього ранку, я саме відсипався після святкування.
— Як там Віл? — запитав я. — Він важко сприйняв новину?
— Як завжди втримав хвоста бубликом, — відповів Сім. — Але все-таки так, доволі важко, — він скривився. — Емброуз іще й не давав йому спокою в Архівах. Вілові це набридло, і він подався додому на семестр. А сьогодні має повернутися.
— Як там усі інші? — поцікавився я.
Раптом Сімові наче блиснула думка. Він підвівся.
— О Боже, Фела! — тоді він важко сів назад, неначе в нього підкосилися ноги, і повторив геть інакшим тоном: — О Боже, Фела.
— Що таке? — запитав я. — З нею щось трапилося?
— Вона теж важко сприйняла новину, — він невпевнено всміхнувся мені. — Виявляється, вона була до тебе вельми небайдужа.
— Фела? — дурнувато бовкнув я.
— Хіба ти не пам’ятаєш? Ми з Вілом думали, що ти їй подобаєшся.
Здавалося, це було багато років тому.
— Пам’ятаю.
Сім явно зніяковів.
— Що ж, розумієш… Поки тебе не було, ми з Вілом почали проводити з нею багато часу. І… — він невиразно помахав руками, а на його обличчі відобразилося щось середнє між безпорадністю й усмішкою.
Тут до мене дійшло.
— Ти і Фела? Сіме, це чудово! — я відчув, як по моєму обличчю розтягується усмішка, а тоді побачив вираз його обличчя. — Ой, — моя усмішка зникла. — Сіме, я не став би цьому заважати.
— Сам знаю, що не став би, — він кволо всміхнувся. — Я довіряю тобі.
Я потер очі.
— Оце так повернення додому. А я ще навіть вступного іспиту не пройшов.
— Сьогодні останній день, — зауважив Сім.
— Знаю, — сказав я й зіп’явся на ноги. — Спершу треба зробити одну справу.
***
Я залишив свій багаж у кімнаті Сіммона й завітав до скарбника в підвалі Порожнини. Рієм був лисуватим гостролицим чоловіком, який недолюблював мене, відколи майстри призначили мені в першому семестрі від’ємну плату за навчання. Він не звик віддавати гроші, і вся ця історія була йому неприємна.
Я показав йому свій чистий акредитив на Алверонові кошти. Як я вже казав, документ був показний. За підписом самого мейра. З восковими печатками. На вишуканому велумі. З чудовою каліграфією.
Я привернув увагу скарбника до того, що лист від мейра дозволяє Університету брати будь-яку суму, потрібну на оплату мого навчання. Будь-яку суму.
Скарбник перечитав листа й погодився з тим, що все, вочевидячки, так і є.
Прикро, що в мене завжди така низька плата за навчання, замислився я вголос. Ніколи не перевищує десяти талантів. Для Університету це своєрідна втрачена можливість. Мейр же, як-не-як, багатший за вінтського короля. І він оплатить
Рієм був людиною метикуватою й негайно зрозумів, на що я натякаю. Далі були короткі торги, після яких ми потиснули один одному руки і я вперше побачив, як він усміхається.
Я пообідав, а тоді зачекав у черзі разом із рештою студентів, які не мали вступних жетонів. Більшість із них були новачками, але кілька вступали повторно, як і я. Черга була довга, і всі явно так чи інакше нервувалися. Я свистав, щоби скоротати час, а також купив у чоловіка з візком пиріг із м’ясом і кухлик гарячого сидру.
