Ступивши в коло світла перед столом майстрів, я викликав певний ажіотаж. Вони чули новини й були здивовані, побачивши мене живим, здебільшого здивовані приємно. Кілвін виміг від мене з’явитися невдовзі в майстерні, тоді як Мандраґ, Дал і Арвіл посперечалися через те, які навчальні курси я візьму. Елодін же просто помахав мені рукою; здавалося, лише його не вразило моє чудесне повернення з того світу.
Зачекавши якусь хвильку в товариському безладі, Ректор знов узяв усе під контроль і розпочав співбесіду зі мною. На запитання Дала й Кілвіна я відповів доволі легко. Однак заплутався у шифрі з Брандером, а тоді був змушений визнати, що просто не знаю відповіді на запитання Мандраґа про сублімацію.
Елодін відмовився від можливості мене допитати й позіхнув на весь рот. Лоррен поставив напрочуд просте запитання про мендерські єресі, і я зумів хутко й розумно йому відповісти. А от перш ніж відповісти на запитання Арвіла про лацилій, довелося добре подумати.
Після цього зостався тільки Гемм, який люто супився, відколи я підійшов до столу майстрів. Оскільки успіхи в мене були посередні, а відповідав я повільно, він уже почав самовдоволено всміхатися. Щоразу, коли я давав хибну відповідь, у нього зблискували очі.
— Так-так… — вимовив він, перебираючи купу паперів перед собою. — Не думав, що нам іще доведеться давати собі раду з твоїми проблемами, — нещиро всміхнувся мені. — Я чув, що ти загинув.
— А я чув, що ви носите червоний мереживний корсет, — буденним тоном озвався я. — Однак не вірю в кожну нісенітницю, про яку ходять чутки.
Далі було трохи крику, і мені швидко висунули звинувачення в неналежному звертанні до майстра. Мені присудили скласти листа-вибачення, а також штраф у розмірі одного срібного таланта. Я гарно витратив гроші.
Однак це було нечемно й недоречно, тим паче після того, як я показав себе загалом посередньо. У результаті мені призначили плату за навчання в розмірі двадцяти чотирьох талантів. Зайве й казати, що я страшенно знітився.
Опісля я повернувся до кабінету скарбника. Офіційно пред’явив Ріємові акредитив від Алверона й неофіційно забрав свою погоджену частку: половину будь-якої суми понад десять талантів. Я поклав ці сім талантів у гаманець і знічев’я замислився, чи платили кому-небудь так добре за нахабство й невігластво.
Я попрямував до Анкера і в нього з приємністю виявив, що власника закладу ніхто не повідомляв про мою загибель. Ключ від моєї кімнати лежав десь на дні Сентського моря, проте в Анкера був дублікат. Я пішов нагору й відчув, як розслабився, побачивши знайому похилу стелю й вузьке ліжко. Усе припало тонким шаром пилу.
Можливо, ви думаєте, ніби після розкішних апартаментів у маєтку Алверона моя малесенька кімнатка з похилою стелею й вузьким ліжком видавалася тісною. Проте це було геть не так. Я заходився розбирати дорожню торбу та прибирати по кутках павутиння.
За годину мені вдалося відімкнути замок на скрині в ногах ліжка й розібрати речі, які я сховав. Я віднайшов свій наполовину розібраний гармонічний годинник і знічев’я погрався з ним, намагаючись пригадати, розбирав я його перед цим чи збирав наново.
Відтак, оскільки інших нагальних справ у мене не було, я знову пішов за річку. Зупинився в «Еоліяні», де мене зустрів Деох, відірвавши мене від землі в енергійних задушливих обіймах. Я так довго був у дорозі, провів стільки часу поміж незнайомців і ворогів, що забув, як воно — бути оточеним теплом товариських облич. Ми з Деохом і Станчіоном пили та обмінювалися байками, доки надворі не почало темніти. Тоді я покинув їх, дозволивши займатися своїми справами.
Я повештався містом, зайшовши до кількох знайомих пансіонів і корчом. До двох-трьох громадських садів. Сів на лаву під деревом на одному подвір’ї. Деох сказав мені, що за рік навіть тіні Денниної не бачив. Але навіть безрезультатні пошуки Денни по-своєму втішали. І ця втіха в певному розумінні здавалася суттю наших стосунків.
***
Тієї ж ночі я видерся на Основу та пробрався знайомим лабіринтом із димарів і різного шиферу, глини та бляхи. Завернувши за ріг, побачив Арі. Вона сиділа на димарі, а її довге тонке волосся зависло довкола голови, неначе вона перебувала під водою. Арі дивилася на місяць і гойдала босими ніжками.
Я тихенько прокашлявся, і Арі повернулася в мій бік. Зіскочила з димаря й помчала по даху, а тоді спинилася за кілька кроків від мене. Її усмішка була ясніша за місяць.
— У Цвіркунчику живе ціла родина їжачків! — захоплено повідомила Арі.
Ступила ще два кроки й узяла мене за руку обома ручками.
— Дітки в них крихітні, мов жолуді! — легенько потягнула за мене. — Підеш подивитись?
Я кивнув, і Арі повела мене через увесь дах до яблуні, з якої можна було злізти на подвір’я. Коли ми нарешті туди дісталися, вона поглянула на дерево, а тоді — на мою видовжену засмаглу руку, яку досі тримала обома крихітними білими рученятами. Хват у неї був неміцний, але впевнений, і вона нічим не показувала, що готова відпустити.
— Я за тобою скучила, — тихо мовила Арі, не підводячи погляду. — Не йди більше.
