Страх мудреця полностью

— Келлінові незле ведеться, — виправила вона. — Я ж просто стою на світлі, яке він відбиває.

Я кивнув, показуючи, що зрозумів її.

— Я думав, може, ти знайшла собі покровителя…

— Усе не так офіційно. Ми з Келліном гуляємо разом, як кажуть у Модеґу, а ще він навчає мене гри на арфі, — Денна кивнула на здоровезний інструмент, який стовбичив у кутку.

— Не покажеш, чого навчилася? — запитав я.

Денна, знітившись, мотнула головою. При цьому її волосся з’їхало з пліч.

— У мене ще не дуже добре виходить.

— Я стримаю своє природне бажання посміятись і пошипіти, — люб’язно запевнив я.

Денна розсміялася.

— Гаразд. Тільки трішечки.

Вона зайшла за арфу й підтягнула високий табурет, щоб на нього спертися. Тоді піднесла руки до струн, завмерла на одну довгу мить і заграла.

Мелодія виявилася варіацією на тему «Вожака отари». Я всміхнувся.

Грала Денна повільно, майже статечно. Дуже багато людей думає, ніби швидкість — це ознака доброго музиканта. Це можна зрозуміти. Те, що втнула Марі в «Еоліяні», було неймовірно. Але швидкість видобування нот — це найбільша дрібниця в музи­ці. Справжній ключ — це вміння обрати час.

Це все одно що розповідати анекдот. Запам’ятати його слова може всякий. Усякий може його повторити. Але щоб викликати в когось сміх, потрібно дещо більше. Якщо розповісти анекдот хутчіше, то кумеднішим він від цього не стане. Як і в багатьох інших ситуаціях, вагання тут краще за поспіх.

Саме тому на світі так мало справжніх музикантів. Багато людей може заспівати чи протерликати якусь мелодію на скрипці. Музична скринька може знов і знов бездоганно грати якусь пісню. Але знати ноти недостатньо. Треба знати, як їх грати. Швидкість з’являється з часом і практикою, зате вміння обрати час — це вроджене. Або воно є, або його нема.

У Денни воно було. Вона грала пісню поволі, але не зволікала. У неї мелодія виходила повільною, наче розкішний поцілунок. Хоча не можна сказати, ніби я на той час знав бодай щось про поцілунки. Але, коли вона стояла, обхопивши руками арфу, зосереджено прикривши очі та злегка стиснувши губи, я зрозумів: хочу, щоб колись мене поцілували з такою самою неспішною, зваженою дбайливістю.

А ще вона була прекрасна. Мабуть, не має дивувати те, що я особливо люблю жінок, у чиїх жилах тече музика. Однак поки Денна грала, я побачив її вперше за той день. Раніше мою увагу відвертали зміна в її волоссі й фасон її сукні. Однак поки вона грала, все це зникло з очей.

Я відволікаюся. Досить сказати, що вона вражала, хоча, звісно, досі навчалася. Кілька разів узяла не ту ноту, але не здригнулася й не злякалася цього. Ювелір, як то кажуть, упізнає неогранований самоцвіт. І я — ювелір. А вона була таким самоцвітом. Отак.

— Ти вже добряче переросла рівень «Білки в стрісі», — тихо зауважив я, коли Денна вже взяла останні ноти.

Вона знизала плечима, відмовляючись від мого компліменту й не дивлячись мені в очі.

— Мені майже ні´чим займатись, окрім практики, — пояснила Денна. — А Келлін каже, що я не позбавлена хисту.

— І як давно ти займаєшся? — спитав я.

— Три витки чи що? — вона замислилась, а тоді кивнула. — Трішки менше, ніж три витки.

— Матінко Божа, — вимовив я, хитаючи головою. — Нізащо нікому не кажи, як швидко навчилася. Інші музиканти тебе зненавидять.

— Пальці ще до неї не звикли, — зауважила Денна, опустивши на них погляд. — Я й близько не можу практикуватися стільки, скільки хочу.

Я потягнувся і взяв її за одну руку, перевернувши ту долонею догори, щоб побачити кінчики пальців. На них поступово гоїлися пухирі.

— Ти…

Я підвів погляд і усвідомив, як близько стоїть Денна. Її долоня холодила мені руку. Денна пильно дивилася на мене величезними темними очима. Злегка здійняла одну брову. Без вигину, не грайливо, а лише з обережною цікавістю. Раптом у мене всередині виникла якась дивна слабкість.

— Що я? — запитала Денна.

До мене дійшло: я ж гадки не маю, що збирався сказати. Хотів був відповісти: «Гадки не маю, що збирався сказати». А тоді усвідомив, що це буде дурістю. Тому не сказав нічого.

Денна опустила погляд і взяла мене за руку, а тоді пере­вернула її.

— У тебе м’які руки, — зауважила вона, а тоді легенько торкнулася кінчиків пальців. — Думала, що мозолі будуть шерехаті, але вони не шерехаті. Вони гладенькі.

Коли вона перестала вдивлятися мені в очі, до мене трохи повернувся розум.

— Для цього просто потрібен час, — сказав я.

Денна підвела погляд і сором’язливо всміхнулася. Моя голова стала порожньою, наче новий папір.

За мить вона відпустила мою руку і пройшла повз мене на середину кімнати.

— Не хочеш чогось випити? — запитала, граційно опустившись на стілець.

— Це було б дуже люб’язно з твого боку, — суто машинально відповів я. Усвідомив, що моя рука досі дурнувато висить у повітрі, й опустив її.

Денна показала на стілець поблизу, і я сів.

— Дивись, — вона взяла зі столика неподалік маленький срібний дзвоник і тихенько подзвонила у нього. Тоді піднесла одну руку, витягнувши всі п’ять пальців. Зігнула великий, а тоді — вказівний, рахуючи навпаки.

Не встигла Денна зігнути найменший пальчик, як у двері постукали.