— Зараз подивлюся, чи присутня вона.
— Не завдавайте собі клопоту, — попросив я й пішов до сходів. — Вона на мене чекає.
Чоловік заступив мені шлях і сказав:
— На жаль, це неможливо. Але буду радий перевірити, чи присутня дама.
Він простягнув руку. Я поглянув на неї.
— Ваша візитівка? — мовив чоловік. — Щоб передати її юній дамі.
— Як ви можете віддати їй мою візитівку, якщо не впевнені, що дама присутня? — запитав я.
Швейцар іще раз усміхнувся мені. Усмішка була люб’язна, ґречна й відверто неприємна — настільки, що я особливо придивився до неї й закарбував у пам’яті. Така усмішка — це витвір мистецтва. Як людина, що виросла на сцені, я міг оцінити її з низки причин. У певних соціальних умовах така усмішка подібна до ножа, і вона могла колись стати мені у пригоді.
— А… — промовив швейцар. — Дама
— Можете сказати їй, що прийшов Квоут, — додав я, швидше звеселений, аніж ображений. — Я зачекаю.
Чекати довелося недовго. Швейцар спустився зі сходів із роздратованим обличчям, неначе йому не терпілося мене викинути.
— Сюди, — мовив він.
Я пішов за ним нагору. Швейцар відчинив двері, і я чкурнув повз нього зі зневажливою самовпевненістю, сподіваючись, що вона його збісить.
Я опинився у вітальні з широкими вікнами, що пропускали всередину надвечірнє сонце, досить великій, щоб вона здавалася просторою, попри безладно розставлені стільці й диванчики. Під віддаленою стіною стояли цимбали. А один кут кімнати був повністю зайнятий масивною модеґанською великою арфою.
Денна стояла посередині кімнати, вбрана в зелену оксамитову сукню. Волосся в неї було зачесане так, що її елегантна шия залишилася гарно відкритою. Було видно її смарагдові сережки-краплі й таку саму підвіску на шиї.
Вона розмовляла з молодиком, який був… гарненьким — кращого слова дібрати не можу. Він мав миле гладенько поголене обличчя з великими темними очима.
Гість був схожий на молодого шляхтича, якому надто довго не щастило, щоб це нещастя було тимчасовим. Одяг у нього був вишуканий, але пом’ятий. Темне волосся було підстрижене так, що його явно слід було завивати, та останнім часом воно лишалося недоглянутим. Очі в нього були запалі, наче йому не спалося.
Денна простягнула до мене руки і сказала:
— Квоуте! Ходи сюди, познайомся із Джеффрі.
— Радий знайомству, Квоуте, — озвався той. — Дінаель чимало про вас розповідала. Ви трохи… як це називається? Чаклун? — усмішка в нього була щира й абсолютно безневинна.
— Насправді арканіст, — якомога ввічливіше виправив я. — Слово «чаклун» занадто сильно асоціюється з казковою маячнею. Люди думають, що ми маємо носити темні мантії й розкидатися нутрощами птахів. А ви?
— Джеффрі — поет, — відповіла Денна. — І добрий поет, хоча сам із цим не погодиться.
— Так, — визнав він, а тоді його усмішка померкла. — Мушу йти. У мене зустріч із людьми, яких не варто змушувати чекати.
Він поцілував Денну в щоку, тепло потиснув мені руку й пішов.
Денна подивилась, як за ним зачиняються двері.
— Милий хлопчина.
— Ти кажеш це так, ніби про це шкодуєш, — зауважив я.
— Якби він був трішки менш милий, то, може, був би здатен утримати в голові дві думки одночасно. Можливо, вони потерлися б одна об одну й викресали б іскру. Та навіть трохи диму не завадило б: тоді принаймні здавалося б, що в тій голові щось відбувається.
Вона зітхнула.
— Він справді аж такий тупий?
Денна похитала головою.
— Ні. Просто довірливий. Ані крихти розважливості, і він уже місяць, відколи сюди дістався, тільки тим і займається, що робить кепський вибір.
Я сягнув під плащ і дістав двійко маленьких згортків у тканині — блакитний та білий.
— Я приніс тобі подарунок.
Денна з дещо спантеличеним виглядом простягнула до них руку.
Те, що кілька годин тому видавалося дуже доброю думкою, тепер почало здаватися дурістю.
— Це тобі для легень, — пояснив я, несподівано знітившись. — Я знаю, що іноді в тебе бувають проблеми.
Денна схилила голову набік.
— І звідки ти це знаєш? Прошу, скажи.
— Ти згадувала про це, коли ми були у Требоні, — пояснив я. — Я пошукав інформації, — показав на один згорток. — Ось із цього можна заварювати чай: перокус, глуха кропива, логатм… — я показав на другий. — Листя з оцього треба відварювати у воді, а тоді вдихати пару, що йтиме зверху.
Денна позирала то на один пакунок, то на другий.
— Я записав інструкції, вони на папірцях усередині, — додав я. — Блакитний — це той, який треба заварювати і вдихати пару. Блакитний — це вода, розумієш?
Денна підвела на мене погляд.
— А чай хіба не заварюють із водою?
Я кліпнув, а тоді зашарівся і спробував щось сказати, але Денна розсміялася й похитала головою.
— Я дражнюся, — сказала лагідно. — Дякую. Для мене вже давно ніхто не робив нічого настільки милого.
Вона підійшла до комода та обережно сховала два згортки в ошатній дерев’яній скриньці.
— Тобі, схоже, незле ведеться, — зауважив я, показавши на гарно опоряджену кімнату.
Денна знизала плечима, окинувши її байдужливим поглядом.
