Тут інші майстри застигли, ніяковіючи та стараючись не дивитися йому в очі. Єдиним винятком був Гемм, який відверто сердито зиркнув на нього.
— Гаразд, — промовив Елодін і знову повернувся до мене. Очі в нього були темні, а в голосі вчувався якийсь дивний резонанс. Голос не був гучним, але неначе заповнював усю залу, коли Елодін говорив. Він не залишав місця для жодного іншого звуку. — Куди йде місяць, — похмуро запитав Елодін, — коли покидає наше небо?
Коли він замовк, у приміщенні запала якась неприродна тиша. Неначе його голос залишив по собі дірку в світі.
Я зачекав у надії дізнатися, чи не криється за цим запитанням щось більше.
— Гадки не маю, — визнав я. Після голосу Елодіна мій здавався вельми тонким і нереальним.
Елодін знизав плечима, а тоді милостиво показав рукою на інший бік столу.
— Майстре-Симпатику.
Елкса Дал був єдиним, хто явно почувався справді комфортно в офіційному одязі. Його темна борода й худорляве лице, як завжди, нагадали мені злих чарівників у безлічі поганих атурських п’єс. Він співчутливо поглянув на мене.
— Як щодо зв’язування для лінійного гальванічного тяжіння? — спитав він, не замислюючись.
Я з легкістю відтарабанив відповідь.
Він кивнув.
— Яка відстань непереборного розпаду заліза?
— П’ять із половиною миль, — сказав я, відповівши так, як було написано в підручнику, хоча термін «непереборний» мені не надто подобався. Пересунути будь-яку суттєву кількість енергії більш ніж на шість миль і справді неможливо з погляду статистики, та шукати щось за допомогою симпатії все ж можна й на значно більших відстанях.
— Скільки тепла знадобиться, щоб повністю випарувати унцію води, що закипіла?
Я пригадав що зміг із таблиць випарування, з якими працював у Промислі.
— Сто вісімдесят тавмів, — відповів я з упевненістю, якої насправді не відчував.
— Як на мене, незле, — сказав Дал. — Майстре-Алхіміку?
Мандраґ зневажливо махнув плямистою рукою.
— Я пас.
— Він добре відповідає на запитання про піки, — зауважив Елодін.
Мандраґ нахмурився на нього.
— Майстре-Архівісте.
Лоррен поглянув на мене згори вниз. Його видовжене обличчя не виражало нічого.
— Які правила Архівів?
Тут я зашарівся й опустив погляд.
— Рухатися тихо, — заговорив. — Поважати книжки. Слухатися канцелярів. Жодної води. Жодних харчів, — ковтнув. — Жодного вогню.
Лоррен кивнув. Ніщо в його тоні чи поведінці не вказувало на якесь несхвалення, та від цього ставало лише гірше. Він перевів погляд на той бік столу.
— Майстре-Рукотворцю.
Я подумки лайнувся. За останній виток я прочитав усі шість книжок, які майстер Лоррен відклав для підготовки ре’ларів. Тільки на «Падіння імперії» Фелтемі Рейса в мене пішло десять годин. Я мало чого хотів більше, ніж доступу до Архівів, і відчайдушно сподівався вразити майстра Лоррена, відповівши на будь-яке запитання, що стрельне йому в голову.
Але з цим було неможливо щось удіяти. Я повернувся лицем до Кілвіна.
— Гальванічна провідність міді, — прогуркотів крізь бороду великий, схожий на ведмедя майстер.
Я сказав, із точністю до п’ятого знака після коми. Цим мені доводилося послуговуватися в розрахунках для палубних ламп.
— Коефіцієнт провідності галію.
Це мені було потрібно знати, щоби просочувати випромінювачі для лампи. Невже Кілвін спеціально ставить мені прості запитання? Я відповів.
— Добре, — сказав Кілвін. — Майстре-Риторе.
Я глибоко вдихнув, повернувшись до Гемма. До цього я прочитав аж три з його книжок, хоч і відчуваю гостру ненависть до риторики й безглуздого філософування.
І все ж можна було притлумити огиду на дві хвилини й зіграти пристойного, скромного студента. Я ж із ру, я можу зіграти цю роль.
Гемм набурмосився на мене. Його кругле обличчя нагадувало сердитий місяць.
— Це ти підпалив мої кімнати, паскудний малий дранцю?
Відвертість його запитання заскочила мене абсолютно зненацька. Я був готовий до нереально складних запитань, запитань-пасток або запитань, які він міг повернути так, щоб будь-яка моя відповідь здавалася хибною.
Але це раптове звинувачення начисто збило мене з пантелику. Слово «дранець» я особливо зневажаю.. У мені прокотилася хвиля емоцій, і в роті несподівано з’явився сливовий присмак. Хоча почасти я ще роздумував, як відповісти найлюб’язніше, я й незчувся, як заговорив.
— Не підпалював я ваших кімнат, — чесно заявив я. — Але був би радий це зробити. А ще був би радий, якби ви перебували в них, коли це почалося, і міцно спали.
Обличчя Гемма з набурмосеного стало враженим.
— Ре’ларе Квоуте! — гарикнув Ректор. — Або висловлюйтеся поштиво, або я сам висуну вам звинувачення в негідній поведінці!
Сливовий присмак зник так само швидко, як з’явився. Залишилися тільки легке запаморочення й піт, що виступив від страху та зніяковіння.
— Перепрошую, Ректоре, — швидко мовив я, опустивши погляд на свої ноги. — Я заговорив у гніві. Мій народ уважає слово «дранці» особливо образливим. Його вживання — це насмішка із систематичного вбивства тисяч ру.
Між бровами в Ректора з’явилася дивна зморшка.
— Визнаю, що не знав його етимології, — задумливо сказав він. — Мабуть, про це й поставлю своє запитання.
