Страх мудреця полностью

— Стривайте, — втрутився Гемм. — Я не закінчив.

— Ти закінчив, — суворим, твердим голосом відповів Ректор. — Джейсоме, ти нічим не кращий за хлопця, а виправдань у тебе менше. Ти показав, що не можеш поводитися професійно, тож не пискуй і вважай, що тобі пощастило, бо я не вимагаю офіційного покарання.

Гемм побілів зі злості, але язика притримав.

Ректор повернувся в мій бік.

— Майстер-Лінгвіст, — офіційно відрекомендувався він. — Ре’ларе Квоуте, яка етимологія слова «дранці»?

— Воно з’явилося під час чисток, влаштованих імператором Альціоном, — пояснив я. — Він видав прокламацію про те, що будь-які обідрані мандрівці на дорогах підлягають стягненню штрафів, ув’язненню чи перевезенню без суду. Цей вислів скоротився до «дранців» шляхом метаплазмічної енклітизації.

Тут Ректор здійняв брову.

— Справді?

Я кивнув.

— Щоправда, я також гадаю, що це має якийсь зв’язок зі словом «обірванці». Так казали про зовнішність бідно вбраних ­артистів.

Ректор строго кивнув.

— Дякую, ре’ларе Квоуте. Сядьте, поки ми порадимося.

Мені призначили плату за навчання в розмірі дев’яти талантів і п’яти йотів. Краще, ніж десять талантів, які пророчив Манет, але більше, ніж лежало у мене в гаманці. Розплатитися зі скарбником треба було до полудня наступного дня, бо інакше я був би змушений пропустити цілий семестр.

Необхідність відкласти навчання не була би трагедією. Та доступ до ресурсів Університету, як-от обладнання в Рукотворні, дозволено лише студентам. Отже, не маючи змоги оплатити навчання, я втратив би право на роботу в майстерні Кілвіна, єдину роботу, на якій можна було сподіватися на достатній заробіток, щоб оплатити навчання.

Я зайшов до Запасів. Коли наблизився до відчиненого вікон­ця, Джаксім усміхнувся.

— От саме цього ранку продав твої лампи, — оголосив він. — Ми витиснули з них трохи більше, бо ті лампи були останні.

Він прогортав книгу і врешті знайшов потрібну сторінку.

— Твої шістдесят відсотків — це чотири таланти вісім йотів. Без вартості використаних матеріалів і деталей… — він провів пальцем униз по сторінці. — Залишаються два таланти, три йоти та вісім драбів.

Джаксім зробив запис у книзі, а тоді виписав мені квитанцію. Я обережно склав папірець і сховав його в гаманці. Він не мав приємної ваги монет, але збільшив мої загальні статки до шести талантів із лишком. Сума дуже велика, та все одно недостатня.

Якби я не зірвався на Геммові, мені, можливо, призначили б досить невелику плату за навчання. А ще я міг би більше повчитись або заробити більше грошей, якби не був змушений майже два дні поспіль ховатися в себе в кімнаті, ридаючи й лютуючи зі сливовим присмаком у роті.

Мені блиснула думка.

— Мабуть, варто взятися за дещо нове, — невимушено сказав я. — Мені знадобиться невеличкий тигель. Три унції бляхи. Дві унції бронзи. Чотири унції срібла. Котушка тонкого золотого дроту. Мідн…

— Секунду, — перебив мене Джаксім. Він знову провів пальцем уздовж мого імені у книзі. — У мене не записано, що ти маєш дозвіл на золото чи срібло, — Джаксім підвів погляд на мене. — Це помилка?

Я завагався: брехати не хотілося.

— Не знав, що такий дозвіл потрібен, — зізнався я.

Джаксім багатозначно всміхнувся мені та сказав:

— Ти не перший, хто намагається щось таке втнути. Жорстка плата за навчання?

Я кивнув.

Він співчутливо скривився.

— Вибач. Кілвін знає: якщо він не буде обережним, Запаси можуть перетворитися на ятку лихваря, — Джаксім згорнув книгу. — Доведеться тобі йти до ломбарду, як усім.

Я підняв руки, показуючи їх з обох боків — мовляв, коштовностей не маю.

Джаксім поморщився.

— Паршиво. Я знаю непоганого лихваря на Срібному дворі — бере всього по десять відсотків на місяць. Теж схоже на видирання зубів, але краще, ніж у більшості.

Я кивнув і зітхнув. На Срібному дворі тримали свої заклади члени гільдії лихварів. На мене вони й не глянули б.

— Це однозначно краще, ніж траплялося мені раніше, — ­визнав я.

***

Я обдумав усе дорогою до Імрі, відчуваючи на одному плечі знайому вагу лютні.

Становище в мене було скрутне, але не жахливе. Жоден представник гільдії лихварів не позичив би грошей сироті з едема ру без застави, але можна було взяти потрібні гроші в Деві. Та все ж мені хотілося, щоб до цього не дійшло. В неї не просто були здирницькі відсотки — також я побоювався того, яких послуг вона може від мене зажадати, якщо я раптом не поверну позики вчасно. Я сумнівався, що вони будуть дрібними. Або простими. Або однозначно законними.

Отаке крутилося в моїй голові, поки я перетинав Кам’яний міст. Я зайшов до аптеки, а відтак подався до «Сірого ­чоловіка».

Відчинивши двері, я побачив, що «Сірий чоловік» — це пансіон. Він не мав загальної зали, де можна було би збиратися й випивати. Натомість була маленька, ошатно оформлена вітальня, в якій стояв гарно вбраний швейцар, що глипав на мене з несхваленням, а може, і з відвертою огидою.

— Чим можу допомогти, юначе? — запитав він, коли я вві­йшов у двері.

— Я прийшов до однієї юної дами, — пояснив я. — Її звати Дінаель.

Він кивнув.