Я сидів на підлозі, занісши руку над головою, тимчасом як Сіммон мив, латав і перев’язував мені лікоть. Він несподівано виявився далеко не таким гидливим, як я очікував. Його руки були обережніші й упевненіші, ніж у багатьох студентів із Медики, які займаються таким постійно.
— Отже, наша трійця була тут і всю ніч грала в дихання? — запитав Віл, цілеспрямовано стараючись не дивитися в мій бік.
— Звучить гарно, — зауважив Сім. — Ми можемо сказати, що я переміг?
— Ні, — відповів я. — Люди, напевно, бачили Віла в «Поні». Якщо збрехати, мене вже точно спіймають.
— Ой, — вимовив Сім. — То що тоді казати?
— Правду, — я показав на Віла. — Ти під час цього шарварку був у «Поні», а тоді прийшов сюди, щоб розповісти про це мені, — я кивнув на маленький столик, на якому були безладно розкидані купа механізмів, пружини та гвинти. — Я показав вам гармонічний годинник, який відшукав, а ви радили мені, як його лагодити.
Сім явно розчарувався.
— Не надто захопливо.
— Проста брехня — найкраща, — сказав я та звівся на ноги. — Ще раз дякую вам обом. Якби ви про мене не дбали, це могло б піти геть не так.
Сіммон підвівся й відчинив двері. Віл теж устав, але не розвернувся до виходу.
— Я днями чув одну дивну чутку, — сказав він.
— Щось цікаве? — запитав я.
Він кивнув.
— Дуже. Пам’ятаю, що чув, буцімто ти зав’язав із провокаціями на адресу одного могутнього шляхтича. Мене здивувало, що ти нарешті вирішив не будити лиха, доки спить тихо.
— Та ну тебе, Віле, — втрутився Сіммон. — Емброуз не спить узагалі. Це стихійне лихо, якому треба покласти край.
— Він більше нагадує розлюченого ведмедя, — сказав Вілем. — А ти, схоже, не можеш не тицяти в нього підпаленим дрючком.
— Як ти можеш так казати? — емоційно запитав Сім. — Він за два роки, що ходить у канцелярах, хоч раз назвав тебе не зачуханим шимом, а якось інакше? І пам’ятаєш, як він мало не осліпив мене, перемішавши мої солі? Квоут позбуватиметься сливового вузла в організмі ще…
Віл підняв руку й кивнув, показуючи, що зрозумів Сіммона.
— Сам знаю, тому й дозволив втягнути себе в таку дурню. Просто хочу висловити свою думку, — він поглянув на мене. — Ти ж розумієш, що вже давно переступив межу із цією Денною?
Тієї ночі мені заважав нормально поспати біль у колінах. Тож коли в небі за вікном показалося перше бліде світло, яке обіцяло схід сонця, я здався, вдягнувся й поволі, з болем почимчикував на околиці містечка в пошуках вербової кори, яку можна було б пожувати. Дорогою знайшов кілька нових і цікавих синців, про які не знав напередодні.
Цей похід був справжньою мукою, проте я був радий, що йду в досвітній темряві, коли вулиці безлюдні. Про вчорашню колотнечу в «Золотому поні» мало бути багато розмов. Тому, хто побачив би, як я кульгаю, було б дуже легко дійти правильних висновків.
На щастя, завдяки цій прогулянці мої ноги перестали терпнути, а вербова кора дещо втамувала біль. Коли сонце остаточно встало, я вже почувався досить добре, щоби з’явитися на публіці. Тож я попрямував до Промислу, сподіваючись перед просунутою симпатією кілька годин попрацювати над деталями. Треба було починати заробляти собі на наступний семестр навчання й погашення позики від Деві, вже не кажучи про бинти й нову сорочку.
***
Коли я прийшов, Джаксіма в Запасах не виявилося, але студента, який там був, я все ж упізнав. Ми вступили до Університету одночасно й певний час жили поряд у Стайнях. Він мені подобався. То був не шляхтич, який навчався у блаженній безтурботності, підтримуваний ім’ям і грішми своєї родини. Його батьки були торгівцями шерстю, а сам він працював, щоб оплатити навчання.
— Безіле, — сказав я, — ти ж наче минулого семестру став е’ліром. Що ти робиш у Запасах?
Він трохи зашарівся, явно зніяковівши.
— Кілвін застукав мене, коли я додавав воду до кислоти.
Я похитав головою й суворо набурмосився.
— Е’ліре Безіле, це суперечить належній технології робіт, — проказав я, знизивши голос на октаву. — Рукотворець має все робити з бездоганною обережністю.
Безіл усміхнувся.
— Ти вловив його акцент! — він розгорнув облікову книгу. — Що тобі принести?
— Мене зараз не цікавить ніщо складніше за деталі, — відповів я. — Як щодо…
— Стривай, — перебив Безіл, насуплено дивлячись на облікову книгу.
— Що таке?
Він розвернув книгу до мене й показав.
— Поряд із твоїм іменем є примітка.
Я поглянув. Там був напис олівцем, зроблений дивовижно дитячими каракулями Кілвіна: «Не видавати ре’ларові Квоуту жодних матеріалів чи інструментів. Відправте його до мене. Клвн».
Безіл співчутливо поглянув на мене й лагідно пожартував:
— Кислоту додають до води. Ти теж забув?
— Якби ж то, — відповів я. — Тоді я знав би, що відбувається.
Безіл нервово роззирнувся, а тоді нахилився вперед і тихо заговорив:
— Послухай, я знову бачив оту дівчину.
Я дурнувато кліпнув на нього.
— Що?
— Дівчину, яка приходила сюди, шукаючи тебе, — підказав він. — Оту молоденьку, яка шукала рудого чаклуна, що продав їй амулет.
Я заплющив очі й потер обличчя.
— Вона повернулася? Цього ще не вистачало.
