— Я… що? — перепитав я. Мої думки були надто мляві, щоб я розумів її слова.
— Коли ти був тут минулого разу, я лікувала в тебе опіки та отруєння димом після того, як ти витягнув Фелу з вогню.
— А… — відповів я. — Насправді то не послуга. Так учинив би всякий.
Мола уважно придивилася до мене.
— Ти дійсно в це віриш, так? — трохи похитала головою, а тоді взяла книжку в твердій палітурці та зробила на ній кілька позначок, поза сумнівом, зазначила щось у звіті про лікування. — Ну, а я вважаю це послугою. Ми з Фелою жили разом, коли обидві були новенькими. Хай що ти там думаєш, так учинив би далеко не всякий.
У двері постукали, і з коридору долинув голос Сіма.
— Можна зайти?
Він, не чекаючи відповіді, відчинив двері та провів до кімнати збентеженого Вілема.
— Ми чули… — Сім зупинився й повернувся до Моли. — У нього ж усе буде гаразд, так?
— У нього все буде добре, — запевнила Мола. — Якщо температура вирівняється, — вона взяла ключовий вимірювач і запхала мені до рота. — Знаю, тобі буде непросто, але постарайся хвилинку посидіти з закритим ротом.
— Тоді, — сказав з усмішкою Сіммон, — ми чули, що Кілвін відвів тебе в якесь усамітнене місце й показав тобі щось таке, що ти знепритомнів, наче мале шмаркате дівча.
Я набурмосився на нього, але рота не розтулив.
Мола знову повернулася до Віла й Сіма.
— Ноги в нього якийсь час болітимуть, але незворотних ушкоджень немає. З ліктем теж усе має бути гаразд, хоча шви казна-які. І що ви в біса робили в кімнатах Емброуза?
Вілем просто поглянув на неї зі звичною терплячістю в темних очах.
Із Сімом так не вийшло.
— Квоутові треба було взяти перстень для коханої, — радісно прощебетав він.
Мола повернулася до мене. На її обличчі виднілася лють.
— Оце ти нахаба! Збрехав мені в обличчя, — заявила вона. Очі в неї були суворі й сердиті, мов у кішки. — Дякувати Богові, що ти не хотів образити мої розумові здібності абощо.
Я глибоко вдихнув і підняв руку, щоб вийняти з рота ключовий вимірювач.
— Сіме, трясця його матері! — сердито промовив я. — Колись я навчу тебе брехати.
Сім по черзі поглянув на мене й Молу, зашарівшись від паніки й сорому.
— Квоут небайдужий до однієї дівчини з-за річки, — виправдався він. — Емброуз забрав у неї перстень і не віддає. Ми просто…
Мола урвала його різким жестом.
— Чому не можна було просто сказати мені це? — роздратовано спитала вона в мене. — Усі знають, як Емброуз поводиться із жінками!
— Тому я тобі й не казав, — відповів я. — Це було схоже на дуже зручну брехню. А ще варто враховувати, що це абсолютно не твоє діло.
Її лице посуворішало.
— А ти вельми зверхній, як на…
— Зупиніться. Просто зупиніться, — попросив Вілем. Ми, заскочені зненацька, припинили суперечку. Він повернувся до Моли. — Що ти зробила найперше, коли Квоут надійшов сюди непритомний?
— Перевірила йому зіниці — шукала симптомів травми голови, — машинально відповіла Мола. — Як і чого це в біса стосується?
Вілем показав на мене.
— Поглянь на його очі тепер.
Мола подивилася на мене.
— Темні, — здивовано проказала вона. — Темно-зелені. Наче соснова гілка.
Віл продовжив:
— Не сперечайся з ним, коли в нього такі темні очі. З цього не виходить нічого доброго.
— Це схоже на звук, який видає гримучка, — докинув Сім.
— Радше вже на те, як наїжачується пес, — виправив Вілем. — Це показує, що він готовий кусатися.
— Можете всі разом іти під три чорти, — заявив я. — А можете дати мені дзеркало, щоб я побачив, про що ви говорите. Яке, мені байдуже.
Віл зігнорував мене.
— Наш маленький Квоут має темперамент як у порохової бочки, та охолонувши за хвильку, він збагне, як усе насправді, — Вілем багатозначно поглянув на мене. — Він засмучений не тому, що ти йому не довіряла, і не тому, що обдурила Сіма. Він засмучений, бо ти дізналася, на які ослячі дурощі він ладен іти, аби справити враження на жінку, — він зиркнув на мене. — Слово «ослячий» тут підходить?
Я глибоко вдихнув, видихнув і визнав:
— У принципі, так.
— Я вибрав його тому, що воно нагадує про ослів, — додав Віл.
— Я знала, що тут без вашої парочки не обійшлося, — дещо винувато промовила Мола. — Чесно кажучи, ви троє — ще та банда, і слово «банда» тут підходить у
— Я, — скривився Сім. — Знаю, вийшло казна-як.
— «Казна-як» — це ще м’яко сказано, — відповіла Мола, критично оглядаючи лікоть. — Ти неначе намагався вишити на ньому своє ім’я, та ніяк не обходився без граматичних помилок.
— А я гадаю, що він упорався незле, — втрутився Віл, зазирнувши їй у вічі. — Зважаючи на брак підготовки, а також на те, що він допомагав другові за неідеальних обставин.
Мола зашарілася.
— Я не це хотіла сказати, — швидко відповіла вона. — Працюючи тут, легко забути, що не всі… — повернулася до Сіма. — Вибач.
Сім провів рукою крізь пісочне волосся.
— Ти, мабуть, могла б якось компенсувати це мені, — заявив він із хлоп’якуватою усмішкою. — Приміром, завтра у другій половині дня? Дозволивши мені пригостити тебе обідом? — він із надією поглянув на Молу.
