Вона закотила очі й зітхнула — чи то весело, чи то з досадою.
— Гаразд.
— Мою роботу тут закінчено, — серйозно промовив Віл. — Я йду. Ненавиджу це місце.
— Дякую, Віле, — сказав я.
Він хутенько помахав рукою через плече й зачинив за собою двері.
***
Мола погодилася не писати у звіті про мої підозрілі ушкодження й зупинилася на початковому діагнозі — «теплове виснаження». Ще вона зрізала шви, накладені Сімом, а тоді заново промила, зашила й забинтувала мені руку. Ситуація не з приємних, але я знав, що з її вправним доглядом рука загоїться швидше.
Наостанок Мола порадила пити більше води й поспати та сказала, що надалі варто утримуватися від напруженої фізичної активності в жаркому приміщенні на наступний день після падіння з даху.
Досі Елкса Дал навчав нас на просунутій симпатії лише теорії. Скільки світла можуть дати десять тавмів безперервного тепла з використанням заліза? Базальту? Людської плоті? Ми завчали таблиці з числами й навчалися вираховувати висхідні квадрати, кінетичний момент і показники складного зниження.
Кажучи простіше, смертельна нудьга.
Не зрозумійте мене неправильно. Я знав, що це — надзвичайно важлива інформація. Такі зв’язування, як ті, що ми показували Денні, — штука проста. Але коли все ускладнюється, вправному симпатикові потрібно здійснювати доволі каверзні обчислення.
З погляду енергії немає суттєвих відмінностей між запалюванням свічки й розтопленням її на калюжу воску. Єдина різниця полягає у фокусі та контролі. Коли свічка стоїть перед вами, все просто. Ви просто дивитеся на ґніт і припиняєте вливати тепло, побачивши перший зблиск полум’я. Зате, якщо свічка за чверть милі від вас або в іншому приміщенні, зберігати фокус і контроль незмірно важче.
А на необережного симпатика чекає дещо гірше за розтоплені свічки. Запитання, яке поставила Денна в «Еоліяні», було дуже важливе: «Куди дівається зайва енергія?»
Як пояснював Віл, частина переходить у повітря, частина — у пов’язані предмети, а решта переходить у тіло симпатика. На позначення цього є спеціальний термін — «тавмічне переповнення», але навіть Елкса Дал часто називав це ковзанням.
Приблизно щороку який-небудь необережний симпатик із сильним аларом спрямовував у несправний зв’язок достатньо тепла, щоб у нього різко підскочила температура тіла й він збожеволів від жару. Дал розповідав нам про один крайній випадок, коли студент примудрився зварити себе ізсередини.
Про останнє я розповів Манетові наступного дня після того, як Дал поділився цією історією з нашою групою. Я думав, що Манет, як і я, посміється з цього в межах розумного, але виявилося, що він сам був студентом, коли це сталося.
— Він пахнув свининою, — похмуро сказав Манет. — Справжня чортівня. Його, звісно, було шкода, та ідіота важко сильно жаліти. Трохи ковзання тут, трохи там — це майже непомітно, але в нього ковзнуло десь із двісті тисяч тавмів менш як за дві секунди, — Манет похитав головою, не підіймаючи погляду від шматка бляхи, на який наносив гравірування. — Смерділо ціле крило Основи. У тих приміщеннях рік ніхто не міг залишатися.
Я витріщився на нього.
— Однак теплове ковзання трапляється доволі часто, — продовжив Манет. — Зате кінетичне ковзання… — він задоволено здійняв брови. — Двадцять років тому якийсь придуркуватий ел’те напився і спробував, побившись об заклад, підняти візок для гною на дах Зали Майстрів. Йому відірвало руку на рівні плеча.
Манет знову зігнувся над своєю бляхою, сумлінно гравіруючи руну.
— Для такого треба бути унікальним дурнем.
Наступного дня я особливо уважно слухав Дала.
Він немилосердно нас муштрував. Обчислення для ентавпії. Схеми із зображенням відстані розпаду. Рівняння, що описують ентропійні криві, які вправний симпатик має розуміти майже інтуїтивно.
Одначе Дал був не дурний. Тож він, поки ми не знудилися й не втратили пильності, перетворив це на змагання.
Він змушував нас добувати тепло з різних джерел: із розпечених прасок, із брил льоду, із власної крові. Найпростіше було запалювати свічки у віддалених приміщеннях. Запалити одну з десятка однакових свічок — уже важче. Запалити свічку, якої й не бачив ніколи, в невідомому місці… то було все одно що жонглювати в темряві.
Ми змагалися в точності. Змагалися у спритності. Змагалися в концентрації та самоконтролі. За два витки я опинився на першому місці в нашій групі з двадцяти трьох ре’ларів. Фентон на другому місці наступав мені на п’яти.
Так уже сталося, що наступного дня після моєї атаки на кімнати Емброуза у нас на просунутій симпатії почалися дуелі. Вони потребували таких самих спритності й самоконтролю, як наші попередні змагання, але тут було ще складніше, бо нашому алару активно протистояли інші студенти.
