— І це однаково видається безглуздим, — додав я. — Я щодня вивчаю дещо у вас на заняттях. Дещо корисне. А за весь час, який витратив на іменування, не здобув нічого. Знаєте, про що Елодін читав лекцію вчора?
Дал хитнув головою.
— Про різницю між голизною та оголеністю, — беземоційно продовжив я. Дал розреготався. — Серйозно. Я боровся за те, щоб потрапити до нього, але тепер можу хіба що думати, скільки часу там марную — часу, який можна було б витрачати на щось практичніше.
— На світі є дещо практичніше за імена, — визнав Дал. — Але поглянь.
Він знову зосередився на жаровні перед нами, а тоді його погляд став відстороненим. Дал заговорив знову, цього разу пошепки, а тоді поволі опустив руку так, що вона опинилася за кілька дюймів від розпеченого вугілля.
Відтак Дал із напруженим обличчям втиснув долоню в самісіньке серце вогню, вмостивши розчепірені пальці серед жовтогарячого вугілля так, ніби то були просто розсипані камінці.
Я усвідомив, що затамував подих, і видихнув — тихенько, бо не хотів перебивати йому концентрацію.
— Як?
— Імена, — твердо сказав Дал і прибрав руку з вогню. Вона була вимазана білим попелом, але геть не постраждала. — Імена відображають істинне розуміння речі, а той, хто зрозумів певну річ по-справжньому, має владу над нею.
— Але ж вогонь — це не окрема річ, — заперечив я. — Це лише екзотермічна хімічна реакція. Це… — я розгубився й зупинився.
Дал втягнув у себе повітря. Якусь мить здавалося, що він усе пояснить. А тоді він замість пояснень розсміявся, безпорадно знизавши плечима.
— Мені бракує розуму, щоб пояснити це тобі. Спитай Елодіна. Це ж він заявляє, нібито таке розуміє. Я просто тут працюю.
***
Після заняття з Далом я попрямував за річку, до Імрі. Не знайшов Денни в шинку, в якому вона зупинилася, тож подався до «Еоліяна», хоч і знав, що для зустрічі з нею там зарано.
Усередині було не більше дюжини людей, але я все ж помітив знайоме обличчя у віддаленому кінці шинкваса. Ця людина розмовляла зі Станчіоном. Граф Треп помахав рукою, і я підійшов до них.
— Квоуте, хлопчику мій! — із завзяттям сказав Треп. — Ціле життя тебе не бачив.
— По той бік річки доволі гаряча пора, — відповів я й поставив футляр із лютнею.
Станчіон оглянув мене й відверто сказав:
— Воно й видно. Ти якийсь блідий. Треба їсти більше червоного м’яса. Або більше спати. — Він показав на табурет неподалік. — Поза тим я мушу виставити тобі кухоль метеґліну.
— А я вам за це подякую, — відповів я й виліз на табурет. Перестати обтяжувати зболілі ноги було чудово.
— Якщо тобі треба м’яса та сну, — вкрадливо промовив Треп, — приходь повечеряти до мого маєтку. Обіцяю чудову їжу й такі нудні розмови, що їх можна проспати й не боятися, що щось пропустив. — Він благально поглянув на мене. — Ходімо. Якщо треба, я дуже проситиму. Людей буде не більш як десятеро. Я вже не один місяць жадав тобою похизуватися.
Я взяв кухоль із метеґліном і поглянув на Трепа. Його оксамитова куртка була темно-блакитна, а замшеві чоботи — пофарбовані їй у тон. Я не міг з’явитися на офіційній вечері в нього вдома вбраним у ношений дорожній одяг. Іншого ж у мене не було.
У Трепові не було нічого демонстративного, проте він народився й виріс шляхтичем. Йому, напевно, й на думку не спадало, що я не маю вишуканого одягу. І я не ставив йому на карб такого мислення. Переважна більшість студентів Університету була бодай трохи заможна. Звідки ще в них могли взятися гроші на навчання?
Насправді ж мені понад усе хотілося гарної вечері й можливості поспілкуватися де з ким із місцевої аристократії. Дуже хотілося б потеревенити над випивкою, усунути частину шкоди, якої Емброуз завдав моїй репутації, а ще, можливо, привернути увагу потенційного покровителя.
Але я просто не міг дозволити собі оплатити вхід. Зміна більш-менш гарного одягу затягнула б щонайменше на півтора таланти, навіть якби я купив його у лахмітника. Не одяг красить людину, але щоб зіграти роль, потрібен відповідний костюм.
Станчіон, сидячи позаду Трепа, демонстративно закивав головою.
— Буду дуже радий прийти на вечерю, — сказав я Трепові. — Обіцяю. Щойно в Університеті все трохи вляжеться.
— Чудово, — завзято промовив Треп. — Ловлю тебе на слові. Вороття немає. Я дістану тобі покровителя, мій хлопчику. Справжнього. Присягаюся.
Позаду нього схвально кивнув Станчіон.
Я всміхнувся їм обом і випив іще трохи метеґліну. Кинув погляд на сходи до другого ярусу.
Станчіон помітив мій погляд.
— Вона не тут, — винувато проказав він. — Ба більше, я не бачив її вже кілька днів.
У двері «Еоліяна» пройшов гурт людей і крикнув щось іллійською. Станчіон помахав їм і зіп’явся на ноги.
— Обов’язок кличе, — промовив він і побрів геть, зустрічати їх.
— До речі, про покровителів, — сказав я Трепові. — Мені хотілося спитати вашої думки з одного питання. — Я стишив голос. — Такого, що я хотів би, щоб це залишилося між нами.
Треп нахилився ближче. Його очі виблискували цікавістю.
Збираючись із думками, я випив іще метеґліну. Цей напій бив у голову швидше, ніж я очікував. Правду кажучи, це було непогано, бо притуплювало біль від численних травм.
