Страх мудреця полностью

Тож я, попри нещодавній візит до Медики через теплове ви­снаження, витопив дірку в брилі льоду, що була у віддаленому приміщенні. Попри дві ночі майже без сну, підняв температуру пінти ртуті рівно на десять градусів. Попри біль, що пульсував у синцях, і жалючий свербіж у забинтованій руці, розірвав навпіл пікового короля, не зачепивши інших карт у колоді.

Усе це я робив менш як за дві хвилини, попри те що Фентон застосовував проти мене весь свій алар. Не просто так мене прозвали Квоутом Таємничим! Мій алар був наче клинок із рамстонської сталі.

***

— Неабияк вражає, — сказав мені Дал після заняття. — У мене роками не було студентів, які так довго залишалися б непереможними. Проти тебе ще хоч хтось ставитиме?

Я хитнув головою.

— Це скінчилося вже давно.

— Ціна слави, — Дал усміхнувся, а тоді трохи посерйознішав. — Я хотів застерегти тебе перед оголошенням для всієї групи. Наступного витка, мабуть, почну ставити проти тебе пари студентів.

— Мені доведеться одночасно протистояти Фентонові та Бреєві? — запитав я.

Дал мотнув головою.

— Ми почнемо з двох найгірших дуелянтів. Це буде непоганим вступом до вправ на командну роботу, які ми почнемо виконувати згодом, — він усміхнувся. — А ще це завадить тобі розслабитися, — Дал уважно поглянув на мене, і його усмішка щезла. — У тебе все гаразд?

— Просто морозить, — непереконливо заявив я, здригнувшись. — Можна стати біля жаровні?

Я став якомога ближче, при цьому не тулячись до гарячого металу, і розчепірив руки над мерехтливою мискою з гарячим вугіллям. За мить мороз зник, і я помітив, що Дал із цікавістю дивиться на мене.

— Сьогодні я потрапив до Медики з легким тепловим ви­снаженням, — визнав я. — Моє тіло трішечки спантеличене. Зараз у мене все гаразд.

Він нахмурився.

— Не треба приходити на заняття, якщо тобі недобре, — сказав Дал. — І вже точно не треба брати участь у дуелях. Така симпатія напружує тіло й розум. Не варто ризикувати ускладнити це хворобою.

— Прийшовши на заняття, я почувався нормально, — збрехав я. — Організм просто нагадує мені, що я завинив йому одну ніч міцного сну.

— От і дай йому її, — суворо промовив Дал і теж розчепірив руки над вогнем. — Якщо заганятимеш себе, то згодом поплатишся за це. Ти останнім часом мав трохи занедбаний вигляд. А втім, слово «занедбаний» тут не підходить.

— Зморений? — припустив я.

— Так. Зморений, — він замислено придивився до мене і пригладив рукою бороду. — Ти володієш даром слова. Гадаю, це — одна з причин, чому ти опинився в Елодіна.

Тут я змовчав. І, напевно, змовчав доволі голосно, бо Дал кинув на мене зацікавлений погляд.

— Як просувається твоя наука в Елодіна? — невимушено запитав він.

— Непогано, — оборонився я.

Він поглянув на мене.

— Не так добре, як я міг сподіватися, — визнав я. — Навчання в майстра Елодіна не таке, як я очікував.

Дал кивнув.

— Він може бути складним.

У мене з’явилося запитання.

— Майстре Дал, а ви знаєте якісь імена?

Він серйозно кивнув.

— Які? — не вгавав я.

Він трохи напружився, а тоді розслабився, покрутивши руками над вогнем.

— Насправді це запитання неґречне, — лагідно зауважив Дал. — Ну, не те щоб зовсім неґречне — просто про таке не питають. Це все одно що питати чоловіка, як часто він кохається зі своєю дружиною.

— Перепрошую.

— Не треба, — відказав Дал. — Ти не мав причин це знати. Гадаю, це пережиток давніших часів. Тих, коли таких самих арканістів доводилося боятися більше. Знаючи, які імена знає твій ворог, можна було вгадати його сильні та слабкі сторони.

Ми обидва на мить замовкли, гріючись біля вугілля.

— Вогонь, — сказав Дал за одну довгу мить. — Я знаю ім’я вогню. І ще одне.

— Всього два? — бездумно бовкнув я.

— А скільки знаєш ти? — лагідно подражнився він. — Так, усього два. Але два імені — це багато, як на наші часи. Елодін каже, що колись давно було інакше.

— А скільки знає Елодін?

— Навіть якби я знав, сказати це тобі було б неймовірно поганим тоном із мого боку, — відповів Дал із ноткою несхвалення. — Але можна спокійно стверджувати, що кілька він знає.

— А ви могли б показати мені щось із іменем вогню? — спитав я. — Якщо це не непристойно?

Дал повагався якусь мить, а тоді всміхнувся. Уважно вдивився в жаровню між нами, заплющив очі й відтак показав жестом на незапалену жаровню на іншому кінці приміщення.

— Вогонь.

Він проказав це слово, наче заповідь, і віддалена жаровня заревіла вогненним стовпом.

— Вогонь? — спантеличено перепитав я. — І все? Ім’я вогню — «вогонь»?

Елкса Дал усміхнувся й похитав головою.

— Насправді я сказав не це. Просто щось у тобі підставило знайоме слово.

— Мій сонний розум переклав його?

— Сонний розум? — спантеличено глянув на мене Дал.

— Так Елодін називає ту частину людини, яка знає імена, — пояснив я.

Дал знизав плечима та провів рукою по короткій чорній бороді.

— Називай її як хочеш. Те, що ти чув, як я щось сказав, — це, напевно, добрий знак.

— Іноді я не знаю, чому морочуся з іменуванням, — пробурчав я. — Оту жаровню можна було б запалити симпатією.

— Без зв’язку — ні, — відзначив Дал. — Без зв’язування, джерела енергії…