Аж ось нарешті в середині квітня, приблизно через півмісяця після заколоту, оголосили загальні сільські збори, що мали відбутися в колишній церкві. Тієї бурхливої бунтівної ночі хтось був навіть пробував відновити її: вівтар та образи, на наш великий подив, збереглися і зайняли свої законні місця, а комуністичні декорації і пропаґандистське причандалля повикидали геть. Але на той час, коли ми зійшлися на вечірні збори, тут знову був уже клюб. Червоний колір знов запанував над усім. На місці вівтаря красувався червоний прапор. Скрізь, де не кинеш оком, видніли плякати з гаслом «Смерть куркулям!» Замість святих образів порозвішувано портрети більшовицьких вождів.
Коли ми з мамою прийшли туди, заля була вже повна. Збори ще не почалися. Усі люди мали якийсь змучений і заклопотаний вигляд; на їхніх обличчях віддзеркалювалися виснага, недосит і тупа відстороненість. Кожен здавався сумним і задуманим, та й було від чого. Вони знали, що на цих зборах вирішуватиметься їхнє майбутнє.
Невдовзі з'явилося начальство – переважно люди незнайомі нам. Декотрі з них виглядали як городяни: добре вбрані й вгодовані. Знати було, що вони не займалися фізичною працею. Очевидно, було там і кілька робітників із заводів, але більшість – такі самі селяни, як і ми: змарнілі, обшарпані, безнадійно зажурені. Коли вони ввійшли, в залі залягла мертва тиша. Той самий сільрадівець, що керував минулими зборами нашої сотки й пережив бунт, піднявся на сцену й надав слово новому тисячникові.
– Оце наш новий тисячник, товариш Черепін! – вигукнув він.
На трибуні тим часом уже стояв цей самий «товариш Черепін», звільна обводячи присутніх байдужим поглядом. Це був невисокий, широкий у плечах чоловік, якому лисина й окуляри надавали схожости з професором. Але зовнішність його, як ми згодом пересвідчилися, була облудна. Насправді він був садист, що міг без вагання відібрати в нас останню пригорщу зерна або викинути немовля через вікно просто в сніг.
Промова його була типовим зразком офіційного звернення партійного керівника до селянської авдиторії: спокійний голос, батьківський тон, нескладні речення. Як і інші такі самі оратори, він перелічив геть усі революції у світовій історії, до яких нам не було ніякісінького діла. Тоді пом'янув усіх засновників комуністичного руху, описав жахливе життя в капіталістичних країнах і нарешті оголосив, що справжній рай можливий тільки в «Країні Рад».
– Де ще в світі селяни мають змогу вільно проводити оце такі збори, як наші? – традиційно запитав він і сам зразу ж відповів: – Ніде! Тільки у вас є такий привілей, бо ви живете в Радянському Союзі!
Сказавши це, він раптово затнувся, ніби йому забракло слів. А за хвильку продовжив уже стишеним голосом:
– У вашому селі мали місце деякі прикрі події. Чи відповідатиме дійсності припущення, що вони сталися з вашої згоди?
– Ні! – відповів він сам собі після короткої павзи, під час якої наче задумався над чимось. – Далеко не всі з вас схвалювали те, що сталося! Те, що сталося, то справа ворогів народу – куркулів. Так, дійсно, то заподіяли куркулі.
Українська мова «товариша Черепіна» була досить правильна, якщо не зважати на трохи дивну вимову. Та все-таки нам важко було встежити за ходом його думок. Він ставив риторичні запитання і був ухильний у своїх відповідях на них; він говорив про те, що сталося, не кажучи конкретно, що ж саме то було. Звичайно, ми знали, про що він говорить, але дивувалися, яка йому була потреба плести околяси наздогад буряків.
Однак трохи перегодом він заговорив уже однозначніше. Він заявив нам, що, піддавшись під куркульський вплив і зробивши те, що ми зробили, ми всі втратили право на життя! Так, бо в цьому світі немає місця для тих, хто проти комуністів, хоча ми ще можемо довести, що гідні жити в комуністичному суспільстві, якщо пристанемо на колективне господарювання і запишемось до колгоспу. Це стосувалося тих, хто ще не записався. А ті, що зазіхнули на «соціялістичну власність», тобто забрали свою худобу й реманент з колективу, повинні визнати свою тяжку помилку і негайно все повернути назад. Коли ж хто свідомо подумує про вихід з колгоспу, то хай напише заяву на правління артілі. Поза тим він повідомив нас, що усуспільнюються тільки коні та сільськогосподарське знаряддя. А на житло, корови й дрібну живність, таку як свині, кози, вівці, свійська птиця, право особистого володіння за колгоспниками зберігається.
І на закінчення він попередив нас:
– Раз і назавжди запам'ятайте собі, що на кожного, хто здійме руку проти комуністичної партії і радянського уряду, чекає неминуча смерть!
На цьому, однак, збори не закінчилися. «Товариш Черепін», завершивши промову, доручив одному пропаґандистові прочитати нову статтю Сталіна від 3 квітня 1930 року, що називалася «Відповідь товаришам колгоспникам».
