Згідно з цією статтею, дозвіл на вихід з колгоспу селянам-колгоспникам зовсім не означав, що політику колективізації припинено. Це тільки свого роду тактика. Сталін підкреслював, що, як і кожна війна, війна проти клясового ворога неможлива без закріплення вже завойованих позицій, перегрупування сил, забезпечення фронту резервами і підтягування тилів. Сталін заявив, що тільки «мертві душі виходять з колективних господарств», а також, що вихід з колгоспу – це ворожий акт супроти комуністичної ідеології, хоча, однак, не всі ті, що вийшли з колгоспів, є ворогами чи мертвими душами. Це селяни, яких комуністичній партії ще не вдалося переконати в справедливості ідеї комунізму, але «яких ми, безперечно, переконаємо завтра».
А ще Сталін повідомляв у статті, що уряд вирішив усю колективізовану тяглову худобу звільнити від оподаткування терміном на два роки. Корови й дрібна живність, як от свині, кози, вівці та свійська птиця, також звільнюються від податку незалежно від того, чи вони усуспільнені, чи залишилися в особистому користуванні колгоспників. Це означало, що кожен, хто мав намір вийти з колективного господарства, тепер муситиме двічі подумати, перш ніж до цього вдаватись.
Закінчилися збори майже опівночі. Надворі йшов дощ і було дуже холодно. Дорогою додому ми вирішили таки залишитись у колгоспі. Іншого вибору не було.
Проте всупереч нашим сподіванням і обіцянкам партійного начальства на зборах, ніяких поважних змін на краще в нашому житті після бунту не сталося. Насильницька колективізація відновилася і ще й посилилась, оподаткування натурою й грішми тривало з новим завзяттям та енергією.
Десь на початок 1931 року наше село було вже повністю колективізоване. Але таке раннє завершення колективізації не означало, що наші селяни охоче пристали на колективний спосіб господарювання. Вони не погоджувалися з ним ніколи. Та що зробиш, коли півсела лежало руїною, а більш ніж третина населення була знищена фізично або відправлена на заслання. Усі харчі, які ми мали, у нас конфіскували. Під кінець 31-го року починався масовий голод. Не було іншої можливости вижити, крім як залишатися в колгоспі, де хоч якісь харчі обіцяли за щоденну працю.
Але боротьба селян проти колективізації не припинилася й тоді, коли усіх силою позаганяли до колгоспу. Навпаки, протягом найближчих років опір зробився ще запеклішим. Уряд використав новостворені колгоспи, щоб з урожаю 30-го й 31-го років забрати стільки зерна та іншої сільськогосподарської продукції, скільки йому захотілося. Подейкували в нас у селі, що держава забрала більш як три чверті всього, що вродило 1931 року. Ми чули, що в декотрих сусідніх селах забрано все до зернини. Це дуже легко робилося, бо ж ніхто не протестував. А щодо розміру оплати, то й балачок не було. Ціни встановлював уряд, а не селяни.
Звісно, що за таких умов селяни втратили будь-яку зацікавленість у колгоспній праці. Внаслідок цього загальна площа засівів істотно зменшилася, а, крім того, чимала частка вирощеного хліба й городини лишалася на полях.
Незавидна доля судилася тій нещасній скотині, що опинилася в колгоспі. Комуністичні власті усуспільнили її, не подумавши перед тим, ні де тримати її, ні чим годувати. Тому значна частина худоби виздихала через нестачу паші та бездоглядність.
Ну, а дрібна живність та свійська птиця були розкрадені або пішли на перекуску всемогутнім партійним бонзам.
Та в найстрашнішому становищі опинилися коні. Більшовицька пропаґанда зі шкіри пнулася, доводячи на всіх перехрестях, що на зміну кінській тязі ось-ось надійдуть трактори. Таким чином коні в колгоспах раптом стали нікому не потрібними дармоїдами. Здавалося, що восени 30-го року з ними не знали, що робити. Нарешті хтось вирішив випустити коней з колгоспної неволі, де не було кому доглядати їх і не мали чим годувати. Тож їх просто випустили в порожні поля й ліси блукати самопасом у пошуках прокорму. Серед коней почалися захворювання. Хвороби та ще брак належного догляду викликали в нашому селі падіж сотень коней. Те саме творилося по всій Україні. На полях і в лісах усюди біліли кінські кістяки. Ці жахливі втрати спричинили поважну проблему для колгоспного керівництва, оскільки кінське тягло все ще залишалося вирішальним чинником у сільськогосподарському виробництві.
У колгоспі наше особисте існування зробилося цілковито залежним від диктату комуністичної партії і примх місцевого начальства. Кожна бодай найменша дрібниця в нашому житті була під наглядом. А розпорядок нашого дня підлягав якнайсуворішій реґляментації. Накази треба було виконувати без ніяких вимовок, навіть не думаючи про їхній сенс чи мету. Широка мережа насаджених таємною поліцією донощиків, сексотів і агентів-провокаторів стежила за кожним нашим кроком.
