Стрімка могила полностью

Те, що сталося, нарешті почало наздоганяти Робін. А раптом Лін помре? Чи доктор Джов здатен дати раду невідкладній ситуації? Також вона усвідомила, що зреагувала на кризу не як Ровена Елліс, а як Робін Еллакотт: накричала на Джова, не слухала його наказів, відштовхнула Тайо, стала на бік дівчини, яка намагалася скинути свою дитину. Ще й зізналася, що знала, що Лін їла ту траву…

— Доктор Джов сказав, щоб я допомогла тобі прибрати, — несміливо сказала Пенні.

— Та нічого, — відповіла Робін, якій дуже хотілося побути наодинці з собою. — Я сама впораюся.

— Ні, — сказала на це Пенні, яку наче нудило, але вона набралася рішучості, — він же мені наказав… ти справді на нього накричала, — стривожено додала вона.

— Я просто була в шоці, — відповіла Робін.

— Знаю… але ж він лікар…

Робін не відповіла, а пішла по один із шорстких та грубих рушників, якими витиралися жінки, розклала його над калюжею й почала вибирати кров, водночас намагаючись придумати, як пояснити, що вона знала про Лін і ту траву й при тому не зізнатися, що сама була в лісі, де вона росте, поночі.

Наслідуючи Робін, Пенні теж принесла рушник і почала вибирати кров. Коли більшу частину калюжі було вимокано, Робін кинула закривавлений рушник у кошик із пранням, пішла по чистий рушник і потримала його під холодною водою. Її очі знову помандрували до високих вікон над раковинами. Серце боляче закалатало, коли вона уявила, як піде звідси просто зараз. Вона щойно почула перший натяк на те, що Вілл Еденсор має сумніви щодо церкви, але не уявляла, як витягнути себе з халепи, в яку вона щойно вскочила. Якби здихатися Пенні, то можна спробувати видертися на одне з тих вікон і стрибнути назовні, з іншого боку будівлі, який не видно з подвір’я. А тоді вона побіжить до лісу, поки очільники зайняті Лін, підніме людей, прижене на ферму швидку. Саме це і треба зробити. Її час настав.

Вона повернулася до залишків калюжі й почала витирати підлогу мокрим рушником.

— Ходи поїж, — сказала вона до Пенні. — Я доприбираю, тут майже все.

— Гаразд, — відповіла Пенні, підводячись. — Сподіваюся, ти не вскочиш у халепу.

— Дякую, — відповіла Робін.

Вона дочекалася, коли кроки Пенні затихнуть, а тоді підвелася, кинула мокрий рушник до кошика з пранням і рушила до раковини, аж тут у дверях з’явилася біла постать.

— Тато Джей хоче тебе бачити, — сказала Луїза Пірбрайт.

— Я не закінчила, — ошелешено сказала Робін, показуючи на підлогу, досі трохи рожеву.

— Я пришлю когось доприбирати, — відповіла Луїза. Вона тримала руки перед собою, переплівши розпухлі в суглобах пальці. — Краще йди.

Робін не одразу змусила ноги, які трусилися, скоритися. Слідом за Луїзою вона вийшла з ванної й перетнула порожню спальню. На мить спало на думку, що треба вирватися, рвонути проходом між гуртожитками, перелізти через хвіртку — але вона не мала певності, що встигне добігти до лісу неперехопленою: на подвір’ї було забагато людей, хтось скупчився біля фонтану Дайю, виконуючи звичний ритуал, хтось прямував до їдальні.

Луїза та Робін теж спинилися біля басейну.

— Утоплена пророчиця благословить тих, хто вклоняється їй, — промовила Робін і відчула, що язик липне до піднебіння. Торкнувшись чола змоченим у воді пальцем, вона слідом за Луїзою ввійшла до прикрашених різьбленими драконами дверей садиби.

Всередині вони пройшли повз застелені червоним килимом сходи, а тоді зупинилися в коридорі перед лискучими чорними дверима ліворуч. Луїза постукала.

— Заходьте, — почувся голос Джонатана Вейса.

Луїза відчинила двері, жестом веліла Робін зайти, а тоді зачинила двері за її спиною.

Приміщення, в якому Робін опинилася, було великим і дуже гарним. На відміну від кабінету Мадзу, враження захаращеності воно не справляло. Стіни було затягнуті павичево-синьою матерією, на тлі якої в сучасних шафках стояли ретельно підсвічені статуетки — здебільшого китайські — зі срібла та слонової кістки. Під сучасним дашком з білого мармуру горіло полум’я, а перед ним сидів у кріслі з чорної шкіри і їв із чорного лакованого столика, заставленого різними стравами, Джонатан Вейс. Він був сам.

— А, — усміхнувся Вейс, відкладаючи ніж та виделку й спинаючись на ноги. — Ровена.

Він був убраний в дорожчу версію тих білих одностроїв, які носили майже всі на фермі, на вигляд пошиту з дикого шовку. На ногах Вейс мав дуже дорогі на вигляд шкіряні капці. Він рушив до Робін, і вона відчула, як кров відринула від обличчя.

Вейс притягнув її в обійми. Робін відчувала, що її досі трусить, і знала, що Вейс теж це помітив, бо обіймав її дуже міцно, аж придушивши її перса до своїх грудей. Він пахнув сандаловим одеколоном і обіймав її так довго, що стало некомфортно. Робін спробувала розслабитися, але всі м’язи були натягнуть Нарешті Вейс розтиснув хватку, але з обіймів її не випустив й усміхнено зазирнув їй в обличчя.

— Ти просто дивовижна, правда?

Робін не розуміла, сарказм це чи ні. Він здавався щирим. Тоді Вейс нарешті відпустив її.