— Про кого ти? Я до такої людини і близько не підходив.
— Та що ти кажеш, — холодно озвалася Прюденс. — А вона мені щойно розповіла, що хтось до неї причепився в інтернеті, розпитуючи на цю тему. Вона в повному розпачі. Ця людина погрожувала їй іменем жінки, яку вона знала у церкві.
— Я не знаю, хто твоя клієнтка, — заявив Страйк, не зводячи очей із фургона попереду, — і нікому не погрожував в інтернеті.
— А хто б іще міг її вистежити і сказати, що знає про її знайомство з тією жінкою? Га, Корме? — додала вона, не почувши негайної відповіді.
— Якщо, — сказав Страйк, швидко склавши подумки два і два, — вона має сторінку на «Пінтересті»…
— Отже, це таки ти?
— Я не знав, що то твоя клієнтка, — відповів Страйк, якого все це дістало. Ще й незнайомий номер знову намагався пробитися. — Побачив її малюнки, залишив кілька коментарів, і все. Я гадки не мав, чия це стор… так, я мушу йти, — сказав він і обірвав дзвінок, бо Франки рвонули на червоне, а Страйк лишився за «Хюндаєм» із великою вм’ятиною на боці.
— КУРВА! — заревів Страйк, безсило дивлячись, як Франки зникають з очей.
Незнайомий номер знову надзвонював.
— В сраку йди, — сказав Страйк, скидаючи дзвінок, і натомість набрав Мідж, яка відповіла негайно. — Де ви?
— Таша в душі.
— Ясно, добре, не випускай її з тренажерки, поки я не подзвоню. Барклей їде, але ці чорти щойно проїхали на червоне і відірвалися. Можливо, помітили хвіст. Лишайтеся на місці і чекайте на сигнал.
«Хюндай» рушив з місця, а Страйк, тепер прямуючи до Ноттінґ-Гілла власним маршрутом, набрав Барклея.
— Майже на місці, — сказав шотландець.
— А я ні, ще й загубив паскудників. Можливо, вони мене помітили.
— Думаєш? Вони ж дурні як ціп.
— Навіть придуркам іноді розвиднюється.
— Гадаєш, тепер передумають?
— Може, але будемо діяти так, наче все в силі. Мідж і Майо чекають у тренажерці, поки я не скажу виходити. Дзвони, якщо побачиш фургон.
На щастя, невідомий номер, який діставав Страйка, відчепився. На максимальній швидкості, яку він міг розвинути, не наражаючись на штраф, Страйк мчав до Ноттінґ-Гілла, намагаючись вгадати, де саме Франки планують схопити Ташу Майо, і був за десять хвилин від її будинку — сонце вже торкалося обрію — коли зателефонував Барклей.
— Вони тут, — сказав він. — Припаркувалися у тупику за два квартали від тренажерки. Балаклави свої довбані понатягали.
— Де ти?
— На іншому боці вулиці за п’ятдесят метрів.
— Добре, я дзвоню Мідж і їду до тебе.
— Що сталося? — спитала Мідж, одразу прийнявши дзвінок.
— Вони припаркувалися за два квартали від тренажерки в тупику ліворуч, якщо йти до її будинку. Майо з тобою?
— Так, — відповіла Мідж.
— Дай їй телефон.
Він почув, як Мідж щось каже акторці, а тоді — знервований голос Таші.
— Алло?
— Ви знаєте, що відбувається?
— Так.
— У вас є вибір. Я можу забрати вас із тренажерного залу і відвезти просто додому, але тоді вони зможуть спробувати те саме іншим днем, або…
— Я хочу, щоб все скінчилося сьогодні, — відповіла Таша, але Страйк розчув у її голосі напругу.
— Клянуся, що вам нічого не загрожує. Вони ідіоти, а ми готові до всього.
— Що треба робити мені?
— За моїм сигналом виходьте з залу. Сама. Я хочу зафільмувати, як вони намагаються затягнути вас у фургон. Ми цього їм не дозволимо, але я не можу гарантувати відсутності неприємних вражень і кількох синців.
— Я акторка, — з тремким смішком сказала Таша. — Я просто думатиму, що чекаю, коли хтось крикне «знято!»
— Це буду я, — сказав Страйк. — Гаразд, давайте Мідж.
Коли Таша передала телефон Мідж, Страйк сказав:
— Мені треба, щоб ти вийшла з залу сама, пішла в той тупик і сховалася за їхнім фургоном, щоб тобі їх було добре видно, а вони тебе не бачили аж до останнього. Хочу це зафільмувати на випадок, якщо там немає камер спостереження.
— А може, то краще Барклей зробить, а я…
— Що я сказав?!
— Добре, — пирхнула Мідж і поклала слухавку.
Страйк завернув на вулицю, де був Ташин тренажерний зал, там зупинився, а тоді набрав Барклея.
— Починай іти назустріч, щоб бути поруч із Ташею, коли вони її хапатимуть. Я йтиму за нею. Дам сигнал, коли вона вийде.
— Прийняу, — відповів Барклей.
Страйк дивився, як Мідж виходить із залу в уже густі сутінки. Барклея, який крокував іншою стороною вулиці, було ледве видно. Він дочекався, коли обоє зникнуть з очей, тоді вийшов із «БМВ» і набрав Ташу.
— Ідіть до дверей, але не виходьте, поки я не скажу. Я буду просто за вами, назустріч ітиме Барклей. Зробіть вигляд, що набираєте щось в телефоні. Мідж уже за їхнім фургоном. Вони обрали місце, з якого не побачать нікого з нас.
— Окей, — знервовано відповіла Таша.
— Гаразд, — сказав Страйк, опинившись за п’ятнадцять метрів від тренажерного залу, — тепер ідіть.
Таша вийшла з сумкою на плечі, схиливши голову і втупившись у телефон. Страйк пішов слідом, тримаючи невелику відстань. Знову задзвонив мобільний. Він дістав його, скинув дзвінок і поклав назад у кишеню.
Таша наближалася до тупика. Коли вона пройшла під ліхтарем, Страйк почув, як відчиняються двері фургона.
