— Скоро, — провадив Вейс, — ви вийдете з храму і повернетеся до звичного життя. І якщо станеться так, що це слово або число якось нагадає про себе до півночі… що ж, це може бути і збігом, правда? Чи, може, везінням. Але ви щойно припустили, що це, можливо, дещо більше. Ви припустили, що Благословенне Божество намагається достукатися до вас, повідомити вам про Свою присутність у хаосі та метушні земної веремії, звернутися до вас у єдиний спосіб, доступний Йому тут і тепер, поки ви ще не опанували Його мови, поки не скинули каламуть земної площини і не побачили Найвище так ясно, як бачу його я та багато інших…
Щонайменше, — провадив Вейс, і образи богів за його спиною потьмяніли, а натомість знову з’явилося усміхнене обличчя Раста Андерсена, — я сподіваюся, що історія Пораненого пророка нагадає вам про те, що навіть дуже стражденна душа може знайти мир та радість. Що навіть людина, яка робила жахливі речі, може отримати прощення. Що існує дім, куди покличуть кожного, — варто лиш повірити, що це можливо.
Із цими словами Джонатан Вейс злегка нахилив голову, промінь світла зник, і під аплодисменти пастви лампи знову освітили храм. Але Вейс уже зник, і Робін лишалося тільки дивуватися тому, як швидко він покинув сцену; це, безсумнівно, додало йому схожості з чарівником.
— Дякую, Тату Джею! — сказала білява дівчина, яка раніше розмовляла з Робін. Вона піднялася на сцену і з усмішкою аплодувала всім присутнім. — А тепер, — продовжила вона, — я хочу трохи розказати вам про земну місію УГЦ. Ми прагнемо створити більш справедливе та рівне суспільство і хочемо дати силу та певність найвразливішим людям. Цього тижня, — додала вона, відступаючи вбік, щоб було видно екран, на якому почалося нове відео, — ми збираємо кошти на проект УГЦ «Юні піклувальники», мета якого — організація відпочинку для молоді, яка піклується про хронічно хворих чи інвалідизованих родичів.
Поки вона говорила, на екрані почали з’являтися епізоди з підлітками, які спершу разом бігали пляжем, тоді сиділи навколо вогнища, потім ходили під вітрилом та плавали на байдарках.
— Ми в УГЦ віримо не тільки в особисте просвітлення, а й у спільну роботу для покращення життя маргіналізованих членів суспільства як у церкві, так і поза її межами. Якщо маєте таку можливість, будь ласка, пожертвуйте кошти нашому проекту «Юні піклувальники» на виході, а якщо хочете більше дізнатися про нашу церкву та нашу місію, обов’язково поговоріть із нашими служителями, які радо вам допоможуть. А тепер я залишу вас із цими чудовими кадрами наших останніх гуманітарних проектів.
І вона зійшла зі сцени. Дверей не відчиняли, тож більшість аудиторії лишилася сидіти перед екраном. Світло у храмі було притлумлене, Девід Бові знову заспівав, а люди сиділи й дивилися нові й нові кадри, на яких бездомні їли суп, усміхнені школярі в Африці піднімали руки, а дорослі всіх рас брали участь у якійсь груповій терапії.
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
Страйк, який із нетерпінням чекав новин про перший візит Робін до храму, не одразу взяв слухавку, бо їхав у метро з пакетом із крамниці іграшок на колінах. З п’ятого разу Робін до нього достукалася; він саме вийшов із потяга на станції «Бромлі-Саут» і вже націлився натиснути її номер.
— Вибач, — сказав він щонайперше. — Не було зв’язку. Я тут їду до Люсі.
Люсі була зведеною сестрою, з якою Страйк виріс, бо в них була спільна мати, а не батько. Люсі він любив, але мав з нею мало спільного, а незнайомі люди взагалі дивувалися, що вони родичі, бо Люсі була маленька й білява. Сьогоднішні гостини Страйк улаштував з почуття обов’язку, а не для задоволення, і передчував кілька непростих годин.
— Як усе пройшло? — спитав він, починаючи довгу прогулянку під небом, що грозило дощем.
— Я чекала іншого, — зізналася Робін, яка відійшла на кілька кварталів від храму і сіла на літнику кафе, де було прохолодно, але ніхто не міг підслухати. — Думала, там буде про пекельне полум’я та сірку, але нічого такого, — суцільна соціальна справедливість і право сумніватися. Дуже продумано — кіноекран, музика Девіда Бові…
— Бові?!
— Так, «Heroes» — а найбільша новина така, що Тато Джей був там власною персоною.
— Та невже?
— І він дуже харизматичний.
— Аякже, — буркнув Страйк. — Тебе намагалися завербувати?
— Так щоб відверто — ні, але одна білявка, яка, вочевидь, знає, скільки коштують речі Прюденс, перестріла мене на виході. Сказала, сподівається, що мені сподобалося. Спитала, чи є в мене питання. Я сказала, що все дуже цікаво, але великої зацікавленості не показала. Вона сказала, що сподівається побачити мене знову.
— Принцесу розігруєш, — мовив Страйк, якому на обличчя впала перша холодна крапля дощу. — Добре придумала.
