— Довелося кинути в їхню бляшанку для пожертв двадцять фунтів, — поскаржилася Робін, — бо ж у мене сумочка за п’ятсот. Зробила все можливе, щоб хлопець на дверях побачив, скільки я кинула.
— Візьми з наших грошей на дрібні витрати, — сказав Страйк.
— А ще… ого! — трохи злякано засміялася Робін.
— Що таке?
— Та… нічого.
За столик біля Робін щойно сіли двоє молодих американців — високих, вгодованих, бородатих і в бейсболках. На одному була сорочка-поло, а на другому — футболка «NASCAR» з іменем «Джиммі Джонс» і великим номером «48».
— Нічого важливого, потім розповім, — провадила Робін. — Просто хотіла вийти на контакт. Не займатиму твій час, якщо ти до Люсі. До понеділка!
Страйк, який був зовсім не проти відволіктися на розмову з Робін від думок про неприємну зустріч, що чекала попереду, попрощався і рушив далі. Погане передчуття посилювалося. Люсі відверто зраділа, коли він сказав, що прийде, тож розповідати їй новину хотілося ще менше.
Велика магнолія в садку Люсі та Ґреґа у цю холодну березневу днину, звісно, ще не розквітнула. Страйк постукав, і двері майже негайно відчинив його улюблений небіж Джек.
— Чорти б мене вхопили! — сказав Страйк. — Ти виріс сантиметрів на двадцять з нашої останньої зустрічі.
— Дивно було б, якби я зменшився, — усміхнувся Джек. — А ти схуд!
— Мені якраз зменшуватися потрібно, — відповів Страйк, витираючи ноги об килимок. — Доживеш до моїх літ, зрозумієш… Це тобі, Люку та Адаму, — додав він, простягаючи Джекові пакет.
Люсі, яка саме вийшла в коридор, усміхнулася Страйку. Раніше вона висловила незадоволення тим, що він так відверто віддає перевагу її середульшому синові.
— Такий приємний сюрприз, — сказала вона, обіймаючи брата. — Люк грає у футбол із Ґреґом, а Адам нагорі. Заходь, я щойно дістала з духовки банановий хліб.
— Пахне фантастично, — сказав Страйк, ідучи за нею до кухні, скляні двері якої дивилися на газон. — Відріж мені шматочок. Мені ще десь сім треба скинути до бажаної ваги.
— Дуже рада, що ти зайшов, бо мене трохи непокоїть Тед, — сказала Люсі, дістаючи з шафи блюдечка. Тед був їхнім дядьком-удівцем, який жив у Корнволлі. — Я вранці йому подзвонила, а він мені розповів ту саму історію, що й минулого разу, — слово у слово.
— Йому, мабуть, самотньо, — сказав Страйк, сідаючи за кухонний стіл.
— Мабуть, — із сумнівом у голосі відповіла Люсі, — але я подумала, що треба б до нього навідатися. Складеш компанію?
— Так, але треба спланувати наперед, — відповів Страйк, якого спіткало знайоме відчуття обмеження, що його нерідко вселяла в нього Люсі, вимагаючи негайно пристати на її плани, і злилася, якщо в нього не виходило беззастережно це зробити. Однак сьогодні вона просто відрізала йому скибку бананового хліба й поставила горнятко з чаєм.
— То чим завдячую? Не подумай, я рада тебе бачити.
Страйк не встиг відповісти, бо зайшли Джек та Адам. Кожен тримав у руках іграшковий лук; Страйк купив їх навмисно, щоб небожі пішли гратися надвір, поки він розмовлятиме з Люсі.
— Дуже круто! — сказав Страйку Адам.
— Радий, що тобі подобається, — відповів Страйк.
— Корме, ну навіщо! — сказала Люсі, але видно було, що вона дуже задоволена. Він стільки разів забував про дні народження небожів, що ці іграшки, можна сказати, забарилися. — От би ще не дощило, — додала Люсі, визирнувши у вікно.
— Хіба це дощ, — сказав Страйк.
— Хочу спробувати постріляти, — заявив Джек, утверджуючись у званні дядькового улюбленця. — Я надягну гумові чоботи, — сказав він матері, вибігаючи з кухні. На полегшення Страйка, Адам побіг за старшим братом.
— То нащо ти приїхав? — знову спитала Люсі.
— Я б краще поговорив так, щоб хлопці нас не чули, — відповів Страйк.
— О Боже… ти що, хворий? — запанікувала Люсі.
— Та в жодному разі, — почав Страйк, — я просто…
Джек та Адам повернулися до кухні з гумовими чоботами.
— І куртки не забудьте, — наказала Люсі, розриваючись між страхом перед можливою заявою Страйка і піклуванням про синів.
Нарешті хлопчики вибігли під дощ у куртках, і Страйк прочистив горло.
— Власне, я хотів поговорити з тобою про справу, яку щойно взяв.
— Ой, — відповіла Люсі, трохи заспокоївшись, — а що з нею?
— Якщо у нас усе вийде, в чому наразі немає певності… якщо у нас все вийде, вся ця історія може потрапити у пресу. І якщо потрапить, є невелика вірогідність, що мова піде про мене і про тебе. І що журналісти щось розкопають.
— Наприклад? — сторожко спитала Люсі. — Вже ж розкопали, хіба ні? «Син суперґрупі, скандальної тусівниці Леди Страйк».
— Справа не в мамі, — відповів Страйк.
Він відзначив напружений вираз обличчя Люсі. Леду вона востаннє називала мамою років у чотирнадцять і не приховувала того, що своєю справжньою матір’ю вважає їхню покійну тітку Джоан.
— Тоді в чому? — спитала Люсі.
— Власне, — почав Страйк, — мене найняли розслідувати діяльність Універсальної гуманітарної церкви.
— І що?
— А те, що їхня штаб-квартира знаходиться на місці колишньої Ейлмертонської комуни.
Люсі відкинулася на стільці, ніби слова завдали їй фізичного удару. Її погляд був порожній. Нарешті вона ковтнула і вимовила:
— О.
