Навпроти садиби з іншого боку подвір’я Робін побачила значно простіші будівлі, — вочевидь, гуртожитки.
— Гаразд, — сказала Бекка, — жінки підуть зі мною, а чоловіки — з Дзяном. Потім знову зберемося біля фонтану.
Бекка повела жінок до центрального гуртожитку праворуч. Його інтер’єр нагадав Робін велику старомодну лікарню. Ряди металевих ліжок, блискуча кахляна підлога. Стіни були білі та голі. З центру стелі звисав великий мідний дзвін, від язика якого до входу тягнулася мотузка.
— Обирайте будь-яке ліжко, на якому не лежить піжама, — сказала Бекка, — і кладіть торби у скрині під своїми ліжками. На подушках на вас чекають щоденники! — гукнула вона услід жінкам, які вже розходилися, вибираючи собі спальні місця. — Ми просимо вас щодня записувати свої думки та враження! Так легше відстежувати духовний прогрес, а ще це допоможе принципалам краще вести вас під час вашої мандрівки з нами. Щоранку щоденники збиратимуть і читатимуть! Будь ласка, розбірливо підпишіть свій щоденник і в жодному разі не виривайте сторінки!
Більшість жінок притягнув дальній край гуртожитку, де вікна дивилися на ліс, але Робін, яка хотіла опинитися якомога ближче до дверей, помітила ліжко біля стіни і встигла поперед усіх кинути на нього свою піжаму. До порожнього щоденника був прикріплений олівець на мотузці. Роззирнувшись, вона побачила кілька невеликих дерев’яних столів із солідними механічними стругачками, як у школі. Поклавши торбу до плетеної скрині під ліжком, вона підписала щоденник іменем Ровени Елліс.
— Якщо комусь потрібно в туалет, — гукнула Бекка, показуючи на двері до спільної ванної кімнати, — то до нього туди!
Робін не потрібно було в туалет, але вона скористалася нагодою оглянути ванну кімнату з рядом унітазів і рядом душових. У відкритих кошиках лежали пачки тампонів і гігієнічних прокладок. Вікна розміщувалися високо над рукомийниками.
Коли всі, хто хотів, відвідали туалет, Бекка вивела групу на подвір’я, де жінки зустрілися з чоловіками.
— Сюди, — сказала Бекка, ведучи всіх далі.
Обходячи храм, вони зустріли кількох вірян, які всі заусміхалися і привіталися. Серед них була юна, років шістнадцяти, дівчина з довгим і тонким сіруватим волоссям, вигорілим на кінцях, і з величезними синіми очима на тонкому тривожному обличчі. Вона автоматично усміхнулася в бік новоприбулих, але коли Робін озирнулася, то побачила, що її усмішка згасла, ніби хтось клацнув вимикачем.
За храмом було менше подвір’я. Ліворуч була бібліотека, побудована з такого самого червоного каменю, як і храм. Її двері були відчинені, всередині за столами читали кілька людей в помаранчевих одностроях. Тут були і старіші будівлі, сараї та повітки, збудовані, здавалося, десятки років тому. Далі виднілася новіша споруда, — не така велична, як храм, але явно недешева. Вона була довга і широка, побудована з цегли й дерева, і коли Бекка завела групу всередину, виявилося, що це простора їдальня зі стелею на сволоках, численними столами на кбзлах і кам’яною підлогою. В кінці зали була сцена, а на ній, вочевидь, головний стіл. Дзенькіт і слабенький гнітючий запах варених овочів сповіщали про близькість кухні.
За одним зі столів уже сиділо з чотири десятки людей у помаранчевих одностроях, і Робін, згадавши ще два мікроавтобуси, які привезли людей з інших міст, вирішила, що перед нею інші новоприбулі. Далі Бекка сказала своїм підопічним теж сідати за стіл, а сама пішла поговорити з іншими вірянами.
Тепер Робін помітила Вілла Еденсора, такого високого і тонкого, що однострій висів на ньому. Між кросівком і краєм холоші була видно кілька сантиметрів волохатої гомілки. Із застиглою усмішкою він мовчки стояв, чекаючи, вочевидь, на розпорядження. Поруч із Віллом був Тайо Вейс зі своїм гострим носом і масним волоссям, значно товщий за інших вірян. Бекка і Дзян зазирали у планшети та записи і тихо перемовлялися між собою.
— Волтер Фернсбі, — гаркнув голос Робін просто у вухо, що вона аж підкочила. — Ми ще не знайомилися.
— Ровена Елліс, — відповіла Робін, потискаючи руку професора.
— А ти? — спитав Фернсбі у зеленокосої дівчини.
— Пенні Браун, — відповіла та.
— Так, усі присутні, хвилиночку уваги! — почувся гучний голос, і всі замовкли, а Тайо Вейс виступив уперед. — Хто мене не знає, я Тайо, син Джонатана Вейса.
— О-о-о, — протягнула Маріон, руда жінка середнього віку. — Його син?
— Вас поділять на п’ять груп, — сказав Тайо, — склад яких може змінитися під час перебування тут, але на початку Тижня Служіння ці люди будуть вашими товаришами по роботі. Перша група — Дерево!
Тайо почав називати імена. Спершу групу Дерева, а тоді групу Металу сформували і забрали члени церкви. Робін помітила, що керівники не просто розділяють знайомих, а ще й перемішують між собою прибулих із різних міст. Вілл Еденсор вивів групу Води.
— Група Вогню, — оголосив Тайо. — Ровена Елліс…
Робін вийшла і стала поруч із ним. Тайо всміхнувся.
— А, — сказав він. — Приїхала.
Робін змусила себе усміхнутися у відповідь. Блідий гострий ніс і маленький рот робили його ще схожішим на пацюка-альбіноса, ніж під час минулої зустрічі.
