Та дівчина полностью

Гак. Він знав, що Ганна докопається до істини, якщо не зупиниться. Залякував її, переконував, щоб облишила справу, а коли цей план не спрацював, то звернув її увагу на Вілла — єдину людину, яку вона захотіла б захистити, а тому зреклася б упертих пошуків правди. Однак Ганна не зупинилася. Навіть заради Вілла. Від цієї думки їй заболіло серце.

— Я от завжди дивувалася, — мовила Ганна собі під ніс. — Чому Ейпріл мені нічого не втнула того останнього тижня? Вона карала всіх. Вілла за те, що покинув її. Раяна за те, що не хотів відшити Емілі. Емілі за те, що мала нахабство й далі бути з Раяном. А от мені вона нічого не робила. У цьому не було жодної логіки. Спершу я думала, що це тому, що вона не знала про нас із Віллом. Хоча насправді й не було чого знати. Ми нічого не робили за її спиною. — «За винятком того поцілунку», — підказало їй серце, та вона проігнорувала його й повела далі. — Але ж інші таки помітили. Ти сам казав: не треба бути Фройдом, щоб побачити наші з Віллом взаємні почуття, а Ейпріл дуже добре зналася на людях. Вона була в курсі. Вона знала про все. Тоді чому карала всіх, окрім мене? А потім я зрозуміла.

— Так? — запитав Г’ю зі своєю лагідною, старосвітською цікавістю й ввічливістю. — Продовжуй.

— Я зрозуміла, що вона таки покарала мене. Той останній вечір, вечір, коли я знайшла її мертвою в нашій кімнаті, — ось яким було моє покарання. Саме так вона показала, якою сукою я була. «Якщо я помру, ти пошкодуєш», — типова підліткова реакція. Люди ніколи не кажуть таких слів щиро, а надто ж Ейпріл. Вона нізащо не наклала б на себе рук. Бо надто любила себе й цінувала своє життя. Але хотіла, щоб я зрозуміла, як воно. Хотіла, щоб я страждала, хай навіть пів годинки або двадцять хвилин, від руйнівного нестерпного відчуття — розуміння того, що я накоїла й до чого це призвело.

Телефон у її кишені став буквально розпеченим. Завтра на її нозі буде опік — якщо переживе цю ніч.

«Вілле, де ж ти?»

— Отже, — мовив Г’ю. Він склав долоні разом, як істинний викладач, що провадить дискусію, слухає аргументи та виявляє слабкі місця. — Отже, вона прикинулася мертвою і дочекалася, поки ти зайдеш до кімнати. Що далі?

— Ти був замішаний у всьому, — повела Ганна далі. — Іншого варіанта нема, бо якби я підійшла до неї надто близько, то зрозуміла б, що вона жива. Тому Ейпріл попросила тебе допомогти. Твоє завдання: прибігти саме тоді, коли я відчинила двері, а потім упасти на коліна біля її «трупа» й сказати мені, скориставшись своїм авторитетом майбутнього медика, що вона мертва. Потім ти мав відправити мене, щоб я, як ненормальна, кликала на допомогу керівництво. Ейпріл підвелася б і сказала всім, що просто заснула або щось типу того, а я би постала п’яною безтямною ідіоткою в очах інших.

— Дуже добре, — відповів Г’ю. Він поправив окуляри й здмухнув чуба з очей. — Я вражений.

— Але, звичайно, щойно я вийшла з кімнати, ти вбив її. Імовірно, вона й звестися не встигла. Ти скористався шумом, коли я гупала у двері й верещала на сходах, і задушив її. Але задушена людина має інакший вигляд, ніж та, що вдає мертву. Тому ти не впускав мене до кімнати, коли я повернулася з керівництвом. Пригадую, як ти стояв там, нагорі сходів, загороджував двері й казав: «Не заходьте, не торкайтеся тіла». А знаєш, — Ганна сумно й іронічно засміялася, — знаєш, я пам’ятаю, як мене вразила твоя розсудливість, те, що ти знав, як поводитися. Але це все дурниці. Тобі просто треба було, аби я не побачила тіла своєї подруги, її розпухлого обличчя й синців на руках, бо ти притискав їх колінами, синців, яких не було кілька хвилин тому. Поліціянти нічого не зрозуміли. А хіба можливо було? Коли вони прийшли оглянути тіло, то не могли з’ясувати, коли її вбили — о 22:59 чи о 23:05. Та ще й ми з тобою наполягали, що знайшли Ейпріл мертвою о 23:03... — Ганна ковтнула слину. — Бідний Джон Невілл. Він не мав жодних шансів. І я сама ж подбала про все.

— Невілл був шкідником, — відрубав Г’ю. Він заглушив двигун, а Ганну охопив приплив страху. Господи, о господи, де ж Вілл?

А тоді її різко пробрав жах, адже вона усвідомила, що телефон у її кишені більше не пече в ногу. Геть навпаки — він швидко холонув.

Або Вілл поклав слухавку, або — її охопила болісна певність від згадки, що перед тим падінням телефон був заряджений наполовину — розрядився акумулятор. Їй кінець. Вона зробила ставку на те, що Вілл встигне, але програла. Тепер навіть 999 не набрати.

Про всяк випадок сподіваючись на краще, вона натиснула кнопку живлення й бічну кнопку водночас, готуючись почути сигнал, але він не пролунав. Потім на бічну кнопку й кнопку гучності. Знову тиша.

Що ж, от і все. Вона сама. Лише Г’ю та вона.

Та потім відчула поштовх дитини й усвідомила, що не сама. Вона не збиралася помирати.

— Уже час, — сказав Г’ю.

— А як щодо «чому»? — запитала Ганна, відчайдушно тягнучи час. — Я сказала тобі, що знаю як. Але чому, Г’ю? Чому Ейпріл?

Однак Г’ю повернувся й глянув на неї, а потім похитав головою, ніби шкодуючи, яка вона дурна.